Читати книгу - "Салимове Лігво"

Дад витер долоні собі об зелені штани, підсмикнув їх і рушив туди:

— Сміттєзвалище зачинено, містере.

Чоловік обернувся до нього. Явлене в червоному сяйві помираючого вогню вилицювате обличчя було задумливим. Сиве волосся де-не-де пронизували на диво живосильні сіро-сталеві пасма. Цей панок зачісував собі волосся з високого, воскуватого лоба назад, як це роблять оті педики, концертні піаністи. Очі його ловили й утримували червоне світіння жару, від чого мали вигляд налитих кров’ю.

— Справді? — ввічливо перепитав чоловік, і хоча слово було промовлено бездоганно правильно, там вчувався якийсь слабенький акцент. Цей панок міг бути жабоїдом або якимсь богемцем.

— Я прийшов подивитися на вогонь. Він такий красивий.

— Йо, — кивнув Дад. — А ви десь звідси?

— Так, я недавній мешканець вашого прекрасного міста. Багато ви стріляєте пацюків?

— Чимало, йо. Останнім часом тут мільйони цієї сучої дрібноти. Скажіть-но, ви не той парубок, що купив Марстенове обійстя, чи як?

— Хижаки, — промовив чоловік, зчепивши руки в себе за спиною.

Дад з подивом зауважив, що панок виряджений у костюм з жилеткою і всім таким.

— Люблю нічних хижаків. Пацюків… пугачів… вовків. А чи є вовки в цій місцині?

— Нє, — відповів Дад. — Один хлоп з Дарема два роки тому був здобув койота. Та ще була тічка якихось диких собак, вони заганяли оленів…

— Собаки, — мовив гість, зневажливо махнувши рукою. — Ниці тварини, що стеляться й скавулять, зачувши чужі кроки. Годяться тільки, щоб скавчати й плазувати. На шкуродерню їх усіх, скажу я. На шкуродерню їх усіх!

— Ну, сам я так про це ніколи не думав, — сказав Дад, човгнувши на крок назад. — Завжди приємно з кимсь так щиро, ну, самі знаєте, теревені поточити, але по неділях сміттєзвалище зачиняється о шостій, а зара’ вже півдесята…

— Будьте певні.

Утім, незнайомець не виказав жодної ознаки, ніби він збирається піти. Дад подумав, що тут він геть усіх у місті обскакав. Всі загадувалися, хто ховається за містером Стрейкером, а він ось дізнався першим — окрім хіба що Ларрі Кроккета, але той ще той пройдисвіт. Наступного разу, коли буде в місті, купуватиме набої в отого святопикого Джорджа Міддлера, він йому так, нібито мимохідь, скаже:

«Я тут днями познайомивсь з отим новим чуваком. Яким? Та ти знаєш. Той чувак, шо купив Дім Марстена. Доволі приємний панок. Балачка в ньо’ трохи ніби як в богемця».

— А є які-небудь привиди в тому старому будинку? — запитав він, коли стало ясно, що цей старий панок не збирається тягнути геть свою сраку.

— Привиди? — усміхнувся старий пан, і було щось вельми тривожне у тій усмішці. Так могла б усміхатися баракуда.

— Ні, привидів ніяких, — на передостанньому слові він зробив легенький наголос так, немов там, на пагорбі, могло бути щось навіть гірше.

— Ну… вже пізно і все таке. Вам дійсно вже варто йти, містере?..

— Але це так приємно, балакати з вами, — сказав старий пан, повернувшись цілком обличчям до Дада, і той уперше подивився йому в очі. Вони були широко посаджені і досі відсвічували червоним від похмурого жевріння сміттєзвалища. Хоча так вдивлятися було й неввічливо, від них неможливо було відірватися.

— Ви не проти, якщо ми ще трохи побалакаємо, згода?

— Ні, думаю, я не проти, — відповів Дад голосом, який прозвучав немов звідкілясь іздалеку.

Здавалося, ті очі ширяться, зростають, аж поки вони не стали схожими на обрамлені вогнем темні ями, ями, у які можна впасти і там потонути.

— Дякую, — сказав той. — А скажіть-но мені… цей горб у вас на спині, він обтяжує вас у роботі?

— Ні, — відповів Дад, досі почуваючись десь далеко.

Йому майнула слабенька думка:

«Щоб мені всратися, якщо він мене не гіпнотизує. Точно, як той чувак на Топшемському ярмарку…[132] як же його звати? Містер Мефісто. Він когось всипляє і змушує того робити різні кумедні штуки — кудкудакати як курка, або бігати по-собачому, або розказувати, що сталося того дня, коли йому святкували шість років. Якось він отак загіпнотизував Реджі Соєра і, Буоже, ото ми нареготалися…»

— Можливо, він створює незручності в якихось інших сенсах?

— Ні… ну… — Дад задивився в ті очі, причарований.

— Нумо, нумо, — м’яко знаджував голос старого пана. — Ми ж друзі, хіба не так? Можете мені розповісти, розказати.

— Ну… дівчата… ви розумієте, дівчата.

— Звичайно, — заспокійливо мовив старий пан. — Дів­чата з вас сміються, чи не так? Вони уявлення не мають про ваші чоловічі якості. Про вашу силу.

— Так і є, — прошепотів Дад. — Вони сміються. Вона сміється.

— Хто така та вона?

— Руті Кроккет. Вона… вона…

Ця думка відлетіла геть. Він їй дозволив. Вона не мала значення. Ніщо не мало значення, окрім цього спокою. Цього холоднокровного, цілковитого спокою.

— Вона, либонь, глузує? Хихоче нишком? Підштрикує подружок, коли ви йдете повз них?

— Так.

— Але вона вам бажана, — наполягав цей голос. — Хіба це не так?

— Ох, так…

— Ви заволодієте нею. Я в цьому впевнений.

Було щось таке… приємне в цьому. Десь ніби звіддаля йому почулися якісь ніжні голоси, що виспівують сороміцькі слова. Срібні дзвоники… білі обличчя… голос Руті Кроккет. Він побачив її майже ввіч, як вона притискає долонями собі цицечки, змушуючи їх видиматися зрілими, білими півкулями у V-подібному вирізі її кардигана, і шепоче:

«Цілуй їх, Даде… кусай їх… смокчи їх…»

Це було так, немов тонеш. Потопаєш у червонявих очах цього старого пана.

А коли той підступив ближче, Дад зрозумів усе і повіншував це, і коли прийшов біль, він був солодким, як срібло, і зеленим, як стояча вода у темних глибинах.

  9

Рука його була непевною, і замість ухопити пляшку, пальці зіштовхнули її зі столу, і пляшка важко гепнулася на килим, де й лежала, дзюркочучи добрим шотландським у зелений ворс.

— От лайно, — вилаявся отець Доналд Каллаген і потягнувся підібрати пляшку, поки не пропало все віскі. Насправді там мало чого лишилося втрачати. Він знову поставив залишок на стіл (подалі від його краю) і поплентався до кухні пошукати під раковиною ганчірку і пляшку якоїсь очисної рідини. Аж ніяк не варто дозволити, щоб місіс Кьорлес знайшла пляму від пролитого віскі біля ніжки його письмового стола. Надто важко терпіти ті її добрі, жалісливі погляди довгими, мутними ранками, коли в тебе дещо понурий настрій…

Ти хотів сказати «похмілля».

Так, гаразд, похмілля. Безперечно, хай запанує правда. Дізнайся правду, і це зробить тебе вільним. З чим і вітаю, правдонько.

Він знайшов пляшку чогось під назвою «І-Веп», яка недалеко відлягала від звуку ригання («І-Веп!» — квакнув старий п’яниця, обсираючись й водночас вивергаючи з себе обід), і поніс її в кабінет. Він зовсім не хитався. Майже зовсім. Подивіться самі, оціфере, зараз я пройду прямо по цій білій лінії до того стоп-сигналу.

Каллаген був показним, п’ятдесятитрьохрічним. Срібне волосся, очі небесно-сині (тепер пронизані крихітними червоними прожилками) в обрамленні ірландських сміхових брижиків, рельєфні губи і підборіддя з невеличкою ямочкою, але все одно