Читати книгу - "Салимове Лігво"

— Отче Фланагене, де ви, коли ви нам потрібні?[134] — промурмотів він і присів біля тієї плями.

Примружившись, він прочитав інструкцію на етикетці пляшки і вилив на пляму дві кришечки цього «І-Вепу». Пляма вмент стала білою і почала пузиритися. Каллаген дивився на це з деякою тривогою, а потім знову звернувся до етикетки.

— При дуже сильному забрудненні, — прочитав він бучним, розкотистим голосом, який зробив його таким бажаним у цій парафії після таврованих клацанням вставних щелеп, довгих і плутаних літургій бідного старого отця Г’юма, — дозвольте засобу всякнути протягом семи-десяти хвилин.

Він підійшов до вікна кабінету, яке дивилося на В’язову вулицю з церквою Святого Андрія на її протилежному боці.

«Ну, ну, — подумав він. — Ось я такий, вечір неділі, і я знову п’яний».

Помилуй мене, Отче, бо я зогрішив.

Якщо просуваєшся повільно і якщо не перестаєш працювати (довгими, самотніми вечорами отець Каллаген працював над своїми Нотатками. Він працював над цими Нотатками вже майже сім років — за задумом, для книжки про католицьку церкву в Новій Англії, але вряди-годи його навідували підозри, що цієї книжки ніколи не буде написано. Фактично кажучи, Нотатки і його проблема з пияцтвом почалися одночасно. Буття І:І — «На початку було шотландське віскі, і сказав отець Каллаген: Хай стануть Нотатки»), ти практично не помічаєш повільного поглиблення сп’яніння. Навчаєш власну руку не помічати зменшення ваги пляшки.

Принаймні, минув день після моєї останньої сповіді.

Була одинадцята тридцять і, дивлячись крізь вікно, він бачив однорідну темряву, порушену лише колом сценічного світла від ліхтаря перед церковним фасадом. Будь-якої миті в ньому міг виникнути танцюючий Фред Астер — у циліндрі, фраку і білих туфлях з гетрами, крутячи тростину. Йому назустріч — Джинджер Роджерс, і вони вальсують під мелодію «Я зноу вловиу отой клятий старий козмічний І-Веповий смуток»[135].

Він притулився чолом до шибки, дозволивши своєму вродливому обличчю, яке було, принаймні якоюсь мірою, його прокляттям, обвиснути розтягненими рисами знавіс­нілої втоми.

Я п’яний, і я кепський священник, Отче.

Заплющеними очима він побачив темряву сповідальної кабінки, відчув, як його пальці відсувають віконце, піднімаючи завісу над усіма таємницями людського серця, почув запах політури і старого оксамиту ослінчиків для молитви навколішки та поту старих людей; відчув лужний присмак у власній слині.

Помилуй мене, Отче,

(я розбив фургон мого брата, я б’ю дружину, я піддивлявся крізь вікно на місіс Соєр, коли вона роздягалася, я брехав, я обманював, я мав хтиві думки, я, я, я)

бо я зогрішив.

Він розплющив очі, а Фред Астер так і не з’явився. Можливо, коли виб’є північ. Його місто спить. Окрім…

Він звів очі. Так, там, на пагорбі, світилося.

Він подумав про ту дівчину, Бові — ні, Мак-Дуґалл, тепер її прізвище Мак-Дуґалл — як вона з придихом, тихеньким голоском каже, що б’є свою дитину, а коли він спитав, чи часто, то відчув (майже вголос почув), як крутяться в її голові коліщатка, перетворюючи десяток разів на п’ять або сотню на десяток. Він і хрестив те немовля. Рендалл Фрейтас Мак-Дуґалл. Жалюгідна подобизна людини. Мабуть, зачатий на задньому сидінні машини Ройса Мак-Дуґалла під час другого фільму на подвійному сеансі в якомусь драйв-іні. Крихітна криклива істота. Він загадався, чи вона розуміла, чи здогадувалася, як би йому хотілося просунути обидві руки крізь те маленьке віконце і вхопити по його інший бік її тремтячу душу і викручувати, і давити її, аж поки не закричить. Твоя єпитимія — шість разів по голові та з носака добряче під сраку. Іди своїм шляхом і більше не гріши.

— Тоскно, — промовив він.

Але у сповідальні було дещо більше за тоскність; не те щоб це вона його нудила чи заганяла до безупинно поширюваного клубу Об’єднання католицьких священників Пляшки і Лицарів «Катті Сарк»[136]. То був монотонно-мертвотний рушій-двигун самої церкви, що звалює всі дрібні гріхи на безкінечний конвеєр до неба. То було ритуальне визнання теперішньою церквою зла як чогось більше пов’язаного з соціальними злиднями; спокута перебиранням намистин розарію для літніх пань, чиї батьки говорили ще європейськими мовами. То була постійна присутність зла у сповідальні, такого ж реального, як запах старого оксамиту. Але це було бездумне, тупе зло, від якого зайве чекати милосердя чи відшкодування. Удар кулаком в обличчя немовляти, автомобільна шина, розпорота складаним ножиком, колот­неча в барі, встромляння бритвених лез у гелловінські яблука — неминучі, вульгарні вихватки, які з усією його зміїстою викрутністю здатен із себе вивергнути людський мозок. Джентльмени, кращі в’язниці це загоять. Кращі копи. Краща організація соціальних служб. Кращий контроль народжуваності. Кращі техніки стерилізації. Кращі аборти. Панове, якщо ми вирвемо цей зародок, цей кривавий клубок недосформованих рук і ніг з утроби, воно ніколи не виросте і не заб’є якусь стареньку на смерть молотком. Пані, якщо ми замкнемо цього чоловіка в спеціально обладнаному електрикою кріслі і підсмажимо його, як свинячу котлету, він ніколи не матиме більше можливості знову катувати на смерть хлопчиків. Джентльмени, якщо цей закон застосування євгеніки буде прийнято, я можу гарантувати, що ви ніколи знову…

Лайно.

Правда про його власний стан певний час, либонь, уже протягом останніх трьох років усвідомлювалася ним дедалі ясніше й ясніше. І зрештою вона набула граничної чіткості, як той розфокусований кінокадр, який налаштовували, аж поки кожна риса в ньому не стала виразно визначеною. Він прагнув Діяння. Нові священники мали свої виклики: расова дискримінація, рух за права жінок, ба навіть ґеїв, бідність, божевілля, беззаконня. Вони викликали в нього відторгнення. Єдиними соціально свідомими священниками, з якими він відчував близькість, були ті, що войовничо виступали проти війни у В’єтнамі. Тепер, коли їхня справа віджила, вони, сидячи кружка, згадували демонстрації та мітинги, як старі подружні пари згадують свої медові місяці або перші подорожі на потягах. Але Каллаген не був ні новим, ані старим священником; він опинився в ролі традиціоналіста, котрий більше не може покладатися на свої фундаментальні постулати. Йому хотілося вести дивізію в армії… кого? Бога, справедливості, добра, все це різні назви того самого — у битву супроти ЗЛА. Йому хотілося рішучих бойових дій, забудьмо про стояння на холоді перед супермаркетами, роздаючи летючки про бойкот салату-латуку чи страйк збирачів винограду[137]. Йому хотілося побачити ЗЛО з відкинутими геть покровами брехні, щоб ясно було видно кожну риску його лику. Йому хотілося битися зі ЗЛОМ груди в груди, як Мухаммед Алі проти Джо Фрейжера[138], як Селтики проти Ніксів[139], як Яків проти Янгола. Йому хотілося, щоби ця боротьба була чистою, не обтяженою політикою, яка гарцює на спині кожної соціальної проблеми, неначе якась спотворена сіамська близнючка. Йому хотілося всього цього відтоді, як йому схотілося стати священником, і той поклик прийшов до нього у чотирнадцятирічному віці, коли він запалився історією Святого Стефана, забитого на смерть каменюччям першого християнського мученика, який бачив Христа в момент його смерті. Райські Небеса були туманною принадою порівняно з такою