Читати книгу - "Королівство у спадок, Олег Говда"

Ну чому всі мої знайомі жінки неодмінно блондинки? Навіть якщо це сині птахи.

Жахливіше місце і уявити складно. Лісова глухомань… Але не та, де живуть хоч і вередливі, але чарівні мавки, русалки, дріади та наяди, — а трясовина непрохідна, в якій самі лише шишиги, кікімори та болотниці. Може й «добрі всередині», але зовні такі жахливі, що про внутрішній світ із ними поговорити не виникає жодного бажання.

Дерева, як після пожежі… Чорні, скручені, майже голі. Якщо десь і тремтить на вітрі самотній листок, то в уяві виникає муха, що з останніх сил рветься на волю з павутини.

А все через невгамовну дівочу цікавість, помножену на дитячу безпосередність. Тільки я розкрив карту, щоб знайти замок, як Сінільга, — не знаю, що вона там для себе цікавого побачила, — стрибнула вперед і дзьобнула малюнок.

Результат — ми втрьох виявилися дідько знає де. Причому нам він про це не сказав... А найгірше — від несподіванки я розтиснув пальці, і карта залишилася в гнізді.

— Отакої… — багатозначно підбив я підсумок, після того, як синьому птаху були зв'язані ноги і крила, а саме пташеня покладено під стовбур дерева, на єдиному, поблизу нас, сухому місці. Звідки Сінільга і дивилася на нас із мовчазним докором. Але не вовтузилася, лежала смирно. Усвідомлювала, мабуть… — Дострибалися.

Леонідія, яка при переносі стояла рачки, і, відповідно, плюхнулася в багнюку з головою, теж не променилася запалом і оптимізмом. А те, що вона думала з приводу синіх орланів, словами не забороненими цензурою, можна було звести до однієї фрази: «Краще б вони всі поздихали ще сто років тому... а цю… маленьку… мамбони зжерли раніше, ніж ми в гніздо залізли»

Жорстоко і несправедливо, між іншим. Якщо згадати, хто саме змусив нас туди лізти.

Коротше, якщо ми звідси виберемося...

Ні, не так. Коли ми виберемося, треба сказати Ігнаціусу, щоб поставив пароль на всі свої гаджети. А то виходить, як у непристойному анекдоті про наречену на весіллі... Ні, ну реально. Маг подарував карту моїй високості, а в неї тикають пальцями і дзьобами, всі кому не ліньки.

— Та годі лаятись, — зробив я спробу вгамувати Леонідію. — Птах все одно тебе не розуміє. Та й нічого страшного не сталося. Після обіймів кракозябра з-під млина ти виглядала набагато гірше. Але все одно залишалася найкрасивішою дівчиною на всю округу. Принаймні, як на мій смак. А зараз... Трохи мокра, трохи забруднена. Висохне і відвалиться.

— У тебе швидше… — за інерцією почала Леонідія, але швидко прикусила язичок. У світі, де діють прокляття та наговори, краще стежити за тим, що мелеш. — Ти гадки не маєш, про що говориш!

— О, приємно чути! — радісно вигукнув я. — Такі слова підрозумівають, що це знаєш ти!

— Знаю, не знаю… але, здається, здогадуюсь, — зовсім не радісно пояснила амазонка.

— Розкажи й мені... Знатимемо обоє.

— По-перше, ось усе це… — дівчина обвела рукою болото. — Дуже характерна місцевість. По-друге, наскільки я зрозуміла, карта переносить нас не в будь-яку точку світу, а тільки в ті місця, де живуть чудовиська.

— Або додому... — уточнив я. Потім зітхнув. — Переносила… Вибач. Продовжуй.

Леонідія ще раз уважно озирнулася, здебільшого поглядаючи під ноги… Потім нахилилася і підняла з купи хмизу непоказну на вигляд грудку. Розміром з грецький горіх. Вийняла ніж і розколупала знахідку. На мій величезний подив, з-під шару бруду тьмяно блиснуло жовтизною.

— Ого! Це про що я подумав? Золото?

— Так… І це найгірша новина.

— Нічого собі... А яка ж гарна?

Леонідія зітхнула.

— Боюся, Колю, що все добре для нас скінчилося. Зовсім…

Нічого собі заявочка!

— Не зрозумів?

— Ти ще не збагнув, куди нас занесло?

— Вибач… — я розвів руками. — Амнезія… Забула?  Я ж пам'ять втратив.

— А-а, ну так... — дівчина недбало кинула самородок у болото. — Дуже схоже, що нас занесло на територію золотого свинорила. На щастя, не поряд з лігвищем, а то... Або він просто ще не почув нас.

— Свинорила? — моє обличчя розповзлося в безглуздій усмішці. — Нічого собі ім’я. Це хто ж такий дотепний був.

— Елізія Довгий Лук. Єдина, кому вдалося побачити цю тварюку і залишитися живою. Після чого на загальній раді амазонок сестри дали їй нове ім'я — Довгі Ноги.

Леонідія здавалася занадто серйозною, так що я постарався стримати смішок, що рвався назовні.

— Це чудовисько мешкає в найважчих і фатальних місцях, — продовжила дівчина. — Куди люди загалом не лізуть. Тому про нього мало відомо. Крім одного, свинорила не можна вбити. Ні мечем, ні стрілою… Ні магією…

— Брехня… Не буває безсмертних істот. Тим паче, хижаків. Інакше вони розплодилися б по всій планеті і давно знищили все живе.

Леонідія знизала плічками.

— Я не всі слова зрозуміла… але кожен, хто вважав інакше і хотів довести власну правоту — з боліт не повертався. Ніхто і ніколи... За весь час, скільки можуть пригадати найдавніші старі баби. Окрім Елізії…