Читати книгу - "Обійми пристрасті, Альона Гейруш"

Розділ 38.

Новий день був сонячний і приніс мені чудовий настрій. Сьогодні останній екзамен, тому прокинулася рано. За себе я взагалі не хвилювалася, мені подобається предмет- інтер'єрний дизайн. Я старанно та з цікавістю опрацьовувала всі лекції. А переживала я за Лільку, бо приймати екзамен у нас має той самий Вадим Павлович. Лілька звісно намагалася вести себе достойно та показувати, що вона впевнена у собі, але коли на горизонті з'являється викладач вона ніяковіла. І ця суміш зовнішньої удаваної впевненості та внутрішнього страху, робили її не смішною, а дуже милою.
З думок витяг телефонний дзвінок, піднявши трубку одразу почало говорити:
-Ну що, готова, Лілька? Впевнена, що ти напевно цілу ніч конспекти вчила? -  і голосно сміюся. Намагаюся зранку покращити її настрій.
-Не бачу нічого смішного, через п'ять хвилин буду біля тебе, так що спускай свою худу тушку на вулицю! - буркає в трубку та скидає дзвінок.
Я посміхаюся сама до себе, взуваю білі кеди до світлого літнього плаття та біжу по сходах вниз.
-Привіт, - чмокаю її в щоку.
- Ну, ти чого? - починаю я перша розмову.
Вона нервуючи відверто зізнається:
-Я не можу залишитися з ним наодинці. Одна справа кидати на нього погляди на лекціях, а інша залишитися з ним наодинці, та ще й здавати екзамен!
-Не варто так боятися. Ну врешті решт, не з'їсть він тебе! - намагаюся підбадьорити подругу і перший раз з нею заговорила про Руслана:
-Послухай, у мене теж таке колись було, коли йшла на зустріч з чоловіком. Я тремтіла всім тілом та ніяк не могла  взяти себе в руки. Страх був настільки сильним, що здавалося ніби я розпадаюся на кусочки. Але дозволь йому керувати ситуацією, відпусти себе і просто будь собою.- Лілька тільки кивнула, серйозно вдивляючись в мої очі, які набралися слізьми, і розуміючи, попрямувала в сторону університету. Я швидко, взявши себе в руки, підтримала її темп. І через десять хвилин ми уже стояли під кабінетом викладача та чекали поки назвуть наше прізвище.
- А якщо я провалю у нього екзамен! Говорять, що він дуже вимогливий, Ніка?- знову з острахом, швидко кліпаючи своїми великими карими очима, говорить подруга.
- Тоді буде привід ще раз побути з ним на одинці,- підморгую та хитро посміхаюся.
Чую своє прізвище та заходжу  в кабінет.
Вадим Павлович рівно та стримано сидить за своїм столом. Підійшовши до його стола, тягну білет та швидко пробігаючи поглядом, читаю питання. З полегшенням  видихаю, коли бачу питання на які точно знаю відповідь. Впевнено сідаю на стілець навпроти нього та починаю дещо поспіхом відповідати на питання, щоб не опустити, або ж взагалі не забути, що хочу сказати.
Випаливши, все як на духу, здається за хвилин двадцять, я нарешті замовкаю. І тільки зараз розумію, що він слухав мене не перебиваючи, далі схилив голову над моєю заліковою та почав уважно вивчати її. За цей час я встигла роздивитися його гарні риси обличчя та стриманість у діях надавали йому привабливост і якогось чоловічого шарму. Але, на жаль, чи на щастя, вивчала я його скоріше з цікавості. Бо порівнюючи його з Русланом, для мене він виглядав звичайним, якимось ще недосвідченим. Нарешті він підняв голову і з словами:
-Відмінно,-  простягнув залікову. Не задаючи лишніх питань, я попрощалася та попрямувала на вихід.
Не встигши, ще закрити двері, як на мене накинулася Лілька:
-Ну, що там? Розказуй? Сильно валить?- хапає мене за руку та відводить в бік, наче я маю відкрити, якийсь сильний секрет.
-Все добре, не такий він уже і суровий, як про нього розказують.- намагаюся ще якось її втішити, адже вона залишилася остання, тому зараз її черга неминуча.
-Все, вперед, вище ніс. - і для впевненості змахую кулак над своїм обличчям, ніби вболіваю за неї. А так і є,  бо виглядає вона, м'яко кажучи, спантеличеною.
Наступні півгодини пройшли в очікуванні на повернення подруги. Побачивши її усмішку на пів обличчя, зрозуміла, що все пройшло добре. Підбігає до мене, вертить заліковкою перед носом і радісно вимовляє до мене:
-Відмінно! - роблячи паузу, нахиляється до вуха, наче нас хтось підслуховував і пошепки вимовляє:
-І завтра з ним побачення, - не приховуючи радості, розказує мені.Я дуже рада за подругу тому, беру її під руку і зі словами:
-По дорозі до бару хочу знати все в подробицях.
По-дівочому якось це все, ділитися емоціями стосовно чоловіків. Коли ми відкриваємо комусь такі секрети, то людина одразу стає нам ближчою.
Сидячи в барі, я була налаштована серйозно. Чим зразу попередила Лільку:
-Сьогодні у нас два свята, тому пропоную відірватися на повну - і очікую відповіді.
-Підтримую, - безапеляційно піднімає дві руки, чим демонструє повністю свою згоду.
Наступну годину я слухаю захоплену Лілю і вливаю в себе занадто багато шампанського.
-Уявляєш, він запросив мене на побачення!? - задає риторичне питання та продовжує далі.
-Він так дивився на мене, що мені бракувало подиху, щоб говорити. Я постійно запиналася, але коли він поглянув на мене і серйозно звернувся до мене: «Не хвилюйтеся, Ліля», і цей, його наголос на моєму імені, зробив мене німою, бо далі я мовчала та з диким бажанням дивилася на нього.
-Лілька, це справді неймовірно. - щиро посміхаюся і продовжую уважно слухати подругу.
-Він такий красивий, що я не знаю, як себе з ним поводити? - уважно дивитися на мене, чекаючи на якусь пораду.
Я роблю ковток шампанського і за цей час розумію, що не знаю, що їй сказати. Адже я сама, в минулому, не могла звикнути до Руслана. Кожна наша зустріч була наче першою. Поряд з ним я одразу ставала сором'язлива та невпевнена в собі. Притаманні йому риси такі, як мужність, краса та сила робили з нього якогось недосяжного ідеала.  Тому я так і не знайшла метода, як приборкати це відчуття, коли прискорено починається битися серце, коли все тіло всипається мурашками, коли ти тільки бажаєш обійняти і розчинитися в ньому. Знову пересмикую себе в думках, адже мова зараз далеко не про мене. 
-Не знаю, Лілька, раджу тобі віддатися цим почуттям та не опиратися їм. Так ти отримаєш неймовірну насолоду та приємний спогад на все життя.
-Ого, а ти у нас філософ, Ніка- розсміялися з подрогую,  від її слів.
Далі ми обговорювали різні дрібнички, пили, сміялися. І тут до Лілі приходить геніальна ідея:
-А давай підемо до моєї знайомої на уроки танців на пілоні. Вона тільки відкрила свій зал і щоб залучити клієнтів - перше заняття безкоштовне.
-Чудова ідея, от і вільний час буде як згаяти. Я за, то коли перший урок?
- В п'ятницю. - вже гикаючи, говорить Лілька.
-І тільки зараз, я розумію, що трішки все ж таки ми перебрали з шампанським. Дістаю телефон та шукаю номер таксиста. Як чую її здивоване:
-Ми що, уже додому? -не підводячи очей, кажу:
-Так, я точно додому.
-Фу, ну так не цікаво , а як ще клуб і дискотека до ранку?
-Вибач, але мені дійсно потрібно додому.
-Тебе що, хтось там чекає?
-Ні, але я мушу повертатися додому.- даю якусь розмиту відповідь та уже через десять хвилин ми опиняємося в таксі.
-Ніка, ти інколи дуже дивна, щоб там у тебе не сталося, пам'ятай - я завжди поряд. Тож якщо тобі потрібна допомога, я уважно вислухаю, адже вихід можна знайти з будь-якої ситуації.
-Дякую, але я ще не готова про це говорити. - кажу, розуміючи, що ображаю її цими словами. Але вже до кінця, вірити нікому не можу. Адже всі ті, кому я повністю довіряла, робили мені дуже боляче.
Розпрощавшись з подругою, та зайшовши в квартиру, я скинула з себе весь одяг і одразу розляглася на ліжку. Навівши будильник на 8:30, я намагалася заснути. Завтра іду на перший урок з йоги, про який навіть Лільці не казала. Я вперто продовжувала шукати якогось зцілення для себе. Я змінилася зовні, але в середині залишилася тою ж пригніченою Веронікою. Тому, я почала поглиблювати свої знання в духовних практиках і на черзі у мене була, йога. 
На диво, прокинулася я бадьорою. Прийняла душ, одягла новий костюм спеціально для йоги, взяла навушники та побігла на зустріч чомусь новому. Опинилася в розслабленій атмосфері, де всі такі самі як я, шукали себе, або ж, робили це для полегшення свого внутрішнього стану.
Йога - це таке практикування, яке об'єднує фізичні вправи, дихальні практики та медитацію з метою досягнення гармонії тіла та розуму.З першого разу в мене, здається, нічого не вийшло, але виникло бажання повернутися сюди знову, що неодмінно зроблю, виходячи з торгового комплексу, давала оцінку новому заняттю.
По дорозі набрала Лільку для того, щоб підтримати її перед побаченням. Але поговоривши, я відчула, що вона більше, щаслива, аніж розгублена тому, побажавши гарного вечора, попрощалася з подругою.
Моя квартира зустріла мене, як завжди тишею та смутком, здавалося, що тут все пропахло спогадами про Руслана. Я так часто уявляла його поруч, що він напевно оселився тут назавжди, тільки привидом. Раніше я ніколи не замислювалася над тим, хто нас створив? Чому кожний із нас такий досконалий? Чому люди помирають? Але кожен з нас, у стані відчаю намагався задатися одним питанням ,для того, щоб послабити свою німу біль, яка мовчки  пожирає зсередини, не даючи, навіть права на вибір. Чи справді існує Бог!? Адже ми завжди звертаємося до нього, коли ми у розпачі. І ми не відчуваємо чіткої підтримки, чи не отримуємо прямих відповідей на наші питання. Але тільки беремо звідкись сили і рухаємося далі. Можливо Бог, дивиться на все нашими очима. І тільки від нас залежить, як ми будем сприймати всі труднощі, які трапляються на нашому шляху. Можливо, ми не помічаємо прекрасне, бо самі не хочемо бачити!? Можливо, ми повинні очі та серце залишати завжди відкритими. Адже всі наші страждання все ж таки колись закінчуються, і натомість приходить полегшення, або ми тільки переконуємо себе в цьому?
Наступні дні знову проходили повільно та до божевілля нудно. 
Лілька насолоджувалася взаємними почуттями з Вадимом Павловичем, а я шукала відповіді на запитання, які продовжували шматувати мою душу. Але одне питання,  все ж таки мало відповідь - я безнадійно кохаю Руслана, якого вже немає в живих …