Читати книгу - "Обійми пристрасті, Альона Гейруш"

Розділ 39 

Виходячи із танцювального залу, ми були, ну просто, мега, задоволені. Щоправда, ми почали ходити, тільки через деякий час. На уроці, відчувала себе незграбним ведмедем, так напевно і в точності виглядала. Але це тільки мотивувало мене навчитися рухатися. Раптово, перед очима постала та дівчина, яка танцювала перед Русланом на особливій вечірці в Мурата. Згадалися його правдиві та водночас гіркі слова: «Як рухається, подобається?». І, взагалі, Руслан був постійно чесним, завжди говорив правду, нічого не приховуючи. Він не кохав мене, а я повірила своїм ілюзіям, наче у нього такі ж почуття як у мене до нього - сильні та невиліковні. Наближаючись до свого під'їзду, я помітила дівчину, яка стояла спиною, але я одразу зрозуміла, що то Катерина. Неприємно кольнуло в серці, згадуючи, як вона вчинила по відношенню до мене. Але впевнено наближалася до неї, вже давно я не та налякана дівчинка, яку вона знала. Бо, тоді я ще могла довіряти людям. 
-Щось забула тут? - рівняюся з нею та заглядаю їй в очі, дивлюся уважно та спокійно. 
-Привіт, Ніка. Я просто хотіла поговорити з тобою! - починає вона, з обережністю в голосі. 
-Слухаю! - демонстративно складаю руки на грудях і готуюся до атаки, адже з'явилася вона, ймовірно, на рахунок квартири. Але вона не поспішає та продовжує: 
- Ходімо в кафе, тут, за рогом, - починаючи нервово теребити сумочку в руках. 
Я помітила її схвильованість і насторожилася, адже поговорити, мабуть, вона хотіла зовсім про інше. В абсолютній тиші, ми направляємося до кафе та сідаємо одна навпроти одної. Починаю знову перша, ніби натякаю їй, що контролюю ситуацію: 
-Послухай, в мене не так багато часу, тому добре б було, якби ти уже почала говорити, - потім посміхаюся до офіціанта та замовляю: 
-Лате, - і нарешті чую, що вона хоче мені сказати, і що мене вразило найбільше - вибачатися: 
-Ніка, пробач мене, я вчинила дуже жахливо. 
Уже, не стримуючи своїх емоцій, зриваюся: 
-Жахливо? Та невже? Ти підступно вкрала в мене всі гроші та зникла. Ти знала, тоді, що я вагітна, що в мене немає нікого, але тобі нічого не заважало. Тож вибачення мені твої не потрібні. 
Після невеликої паузи вона знову почала говорити: 
-Я не знаю, що тоді на мене найшло. Коли звільнили Вербицького, він до мене часто став навідуватися. А коли прийшов до нас на квартиру, я дуже злякалася, бо він мені погрожував. І я розказала все, що знала, але йому було мало. Він почав мене шантажувати, і я, не бачачи тоді іншого виходу, вирішила вкрасти в тебе гроші та зникнути назавжди. 
Вона зупиняється та робить ковток води. Я мовчу, чим даю зрозуміти, що хочу її вислухати. І вона продовжує: 
-Але потім я дізналася з новин, що Вербицький зник, ймовірно, його вбили. Я не надала належної уваги цій ситуації, аж допоки мене не знайшов рідний брат Олександра, Назар. Він з легкістю звабив мене та попросив, щоб я йому допомогла. Сказавши, що я нібито є свідком сильної суперечки між генеральним та управляючим перед тим, як зник Вербицький. Я не розуміла, що творю, поки не зустрілася з ним, - вона зупиняється й дивиться на мене. Після чого, вона промовляє його ім‘я. Я відразу напружилася, коли зрозуміла, що зараз розмова буде про нього: 
-Руслан Андрійович одразу спустив мене на землю. Він говорив зі мною так зневажливо, ніби я ніхто. Він навіяв на мене невимовний страх. І тоді я згадала про тебе, що відчувала ти, знаходячись поряд з ним. Він, наче звір в людській подобі, він просто вбивав мене поглядом. Я дійсно розкаялася в тому, що натворила, як зіпсувала тобі життя. Я заслужила покарання і тому, я перестала бояться. Я чекала своєї розплати, але дуже здивувалася, коли Руслан Андрійович змилувався наді мною. Наказавши тільки оформити  квартиру на тебе, та звільнити її в найближчий час. Я була шокована, коли побачила, що він уже зібрався йти, викрикнулося якось само: «Це все?». Він тільки знизив плечима і сказав: «Все». 
Уявляючи це все, я знову задумалася про Руслана, пропустивши половину проповоді Катерини: 
-Послухай, все вже сталося. Ми уже нічого не змінимо, тому, краще нам надалі не бачитися, - кажу і не жалкую, тому що бажання з нею спілкуватися в мене немає.  
- Розумію, я хотіла тобі це сказати, тому що винна перед тобою і жалкую про це. 
-На все добре, Катерино! - залишаючись незламною, встаю першою, але тут, вона хапає мене за руку і благає: 
-Тільки йому не розказуй, що я до тебе підходила, - дивиться на мене безневинними очима. 
-Кому йому?- не розумію, кого вона має на увазі. 
-Та кому ще, Руслану, твоєму! - вона говорить це, а я підкошуюся на місці в прямому сенсі цього слова. Вона мене притримує та здивовано продовжує дивитися незрозумілими очима: 
-Його вбили! - все, що можу сказати, адже від сказаних слів, біль знову затягнула свої вузли сильніше. 
-Ти впевнена, Вероніко? 
-Вже рік як впевнена! - переводжу погляд на руку та обережно відходжу від неї. 
Але її погляд тримає мене, в неї раптово зблідло обличчя.  
-Будь обережна, Ніка, адже не думаю, що його так легко вбити! - мені наче пелена впала на очі, я нічого не бачу й нічого не чую. Тільки в думках прокручую «його не так легко вбити». 
Намагаюся йти спокійно, але як опиняюся в під'їзді, зриваюся і біжу з такою швидкістю, що здається за хвилину добігла. Ледь встигнувши зачинити двері, зриваюся на крик. Такий безнадійний, адже зараз мені не допоможе нічого. Я злюсь, реву, ненавиджу все. Я так на нього розлючена, що він мене покинув. Залишивши один на один зі своєю гіркою мукою, яка отруїла всі мої живі почуття. Як я не намагалася забути, відпустити, не виходило нічого. Я ходила по колу, бувало, що трішки мене відпускало, але потім знову безжалісно накривало повністю з головою.  Я цю пронизуючу біль відчувала кожною клітинкою свого тіла. День за днем я вчилися жити з цим розпачем і навіть не збиралася з ним прощатися.  
Після нашої зустрічі з Катериною пройшло два дні, тобто, мої заслужені вихідні, які я провела в квартирі не виходячи, навіть за продуктами.  
День понеділка почався як завжди, йдучи по дорозі на роботу, я подумала, що добре, все ж таки зустрічатися з своїми страхами. Я боялася зустрітися з Катериною, не могла до останнього її пробачити. Але якщо подумати, то вона теж стала заручником ситуації. І добре, що вона розказала мені, адже тепер я не відчуваю злості на неї, тепер мені байдуже. І це неймовірне відчуття легкості оселилося на місці розчарування. І одразу промайнула думка, що я повинна зустрітися з мамою та поговорити з нею. Наперед знаю, що це нічого не змінить. Але поки я маю можливість висказатися, я це зроблю. І сьогодні ж поїду до неї. 
Витягує з моїх думок сильний та різкий звук сигналу від автомобіля, я зупиняюся. І на шаленій швидкості повз мене пролітає машина. Я так задумалася, що не побачила як почала переходити дорогу на червоний. Постоявши в шоковому стані півхвилини, та нічого взагалі не думаючи, я автоматично повернула голову в бік машини, яка мене врятувала від смерті своїм сигналом. І знову паніка огортає мене, через хвилину я б могла лежати на цьому асфальті. І мені стало погано в прямому сенсі цього слова. Відступаю на крок назад і даю дорогу своєму рятівникові, киваючи дякую. Він не поспішає їхати і мені здається, що я вже це авто десь бачила і здається не один раз, просто не надавала цьому значення. Машина повільно починає рухатися, а я вже зосереджено вдивляюся у вікна, але без успіхів, тому що машина повністю тонована. Вона проїжджає, а в мене таке відчуття, наче тисячу голок одночасно проколють моє тіло, від чого, навіть і не дихаю. Здається вічність так стою, коли приходжу до тями. Та спростовую все на свій стан, адже на мить мені здалося, ніби я відчула його - Руслана. 
-«Маячня якась!», - виривається вголос. Я нервово мотаю головою та йду до роботи. 
Цілий день сама не своя, думаю про ситуацію, що я могла зараз бути мертва. А я ще так багато чого не встигла, не побачила, не насолодилася життям. Я була така стурбована минулим, що теперішнє для мене немало ніякого значення. Я завжди втішала себе тим, що можливо колись все стане на свої місця, якось само собою. Але ні, потім може і не настати. І від цього стало гірко та сумно. 
Я продовжую жити, а отже, я повинна бути сильною та прожити так, щоб потім не жалкувати.  
На годинку шоста, я роблю звіт та прямую на зупинку, зустріч з мамою не хотілося відкладати. 
Зайшовши в під'їзд, одразу нахлинули спогади. 
Я так часто плакала тут, хотіла, щоб мене захистили, врятували, але всім було байдуже до мене. А особливо для рідної мами. Через хвилину Анна відчинила двері та здивовано завмерла на порозі. 
-О, згадала за матір! А як же багате життя? Що викинув тебе, як непотріб і ти прийшла шукати прихистку? - складає руки перед собою та випрямляється. 
- Я поговорити хочу!
-Про що, про те, як будинок в мене відібрали? Чи те, що мене твій коханець мало не вбив! - зривається на крик. 
- Я пройду! - і йду без дозволу. В ніс одразу вдарив неприємний запах алкоголю та сигарет, такий знайомий ще з дитинства, ним я була постійно пропахнутою. Що навіть в школі зі мною не хотів ніхто сидіти поруч через це. 
- Ти пам'ятаєш мене маленькою? - задаю питання і одразу бачу, як змінюється її обличчя. 
-До чого ти хилиш? - спантеличено продовжує дивитися на мене. 
-Невже ти мене з самого початку ненавиділа? Або ж можливо, я зробила щось не так, і ти мене з ненавиділа вже пізніше. Скажи, що я зробила не так? 
Мама ніби задумалася, але мене вже було не зупинити: 
-Пам'ятаю, коли до тебе вперше прийшли твої друзі. Ти була така радісна, дозволяла мені все, а інколи навіть гралася зі мною. Але потім ти стала злою, почала віддалятися від мене. А я завжди намагалася привернути твою увагу до себе. Але за це отримувала тільки синці. Ти не цікавилися мною, а я була самотньою. Мені теж було важко, коли тато нас покинув, але ти цього не помічала. Мені не було в кого спитати поради, я забула, що таке любов та підтримка. Але ти заходила ще далі, ти ледь не підклала мене під своїх п'яних друзів. Твій товариш заходив до мене посеред ночі та торкався мене своїми брудними лапами, в той час, коли ти далі продовжувала веселитися. 
Мама мовчить, в її очах тільки біль і сльози, які котяться по її зморщених щоках. 
-Ми ж могли все пережити разом. Наша любов дала б нам сили. Я так хотіла бути почутою тоді. Мені хотілося врятувати нас. А зараз вже пізно. 
Вона так і стояла, не промовивши ні слова, тільки її смуток навис чорною хмарою над нашими головами. 
Діставши гроші зі своєї сумочки, я залишила їх на тумбочці. Підійшла до дверей, обходячи маму, промовила на останок: 
-Я тобі залишила кошти. Ти хвора, тобі потрібне лікування. 
І вийшла, зачинивши за собою двері. Повертаючись додому пішки, я навіть не відчувала холодних капель, що падали на мене. Мені було боляче за те, що нас вбивають люди, які нам найдорожчі і найрідніші у цілому світі. Мені стало легше, коли все сказала їй, вона уже нічого не змінить, але повинна знати, що зробила найбільшу помилку у своєму житті, яку уже ніколи не виправить.