Читати книгу - "Покохай мене, Стефанія Лін"

Андрій та Марк зупиняють навколо себе час. Можливо, то мені так здається, адже решта гостей продовжують спілкування, а шампанське ллється рікою. Втім, для мене все завмирає. Тіло Данте за спиною випалює вщент. Тонка тканина сукні зовсім не рятує від аури, котрою опиває мене, як дурманом. Ледве змушую себе дихати, щоб прямо в ноги йому не впасти. Зате Радецький реагує не так. Він не боїться, навпаки, навмисно продовжує дражнити Марка. Нарешті до нас наближається Маріан. Непомітно видихаю. Опинитися між двома чоловіками було помилкою. Я не можу ні відійти, ні втекти, тіло нерухомим стало. У статую перетворилося через сплеск емоцій. 

Пальці Марка стискаються на моїх плечах. Відчутно, пускаючи імпульси у тіло. Не потрібно навіть бачити цього чоловіка, адже відчуваю його десь глибоко, на фізичному рівні. До мозку кісток вʼївся. Став кров'ю та киснем. Чимось, на що реагую не маючи змоги ігнорувати. 

Радецький розриває зоровий контакт з Данте, на Маріана дивиться, коли той нахабно влазить у наше тріо й вкладає у мої руки келих з шампанським. 

— Привіт Маріан, — чітким голосом вітається. Погляд світлий, відкритий. 

Мабуть, це і дивує. Ніхто так не поводиться з Марком, як Андрій. Навіть Маріан. Зазвичай Данте давить на усіх, але не у випадку з партнером. Молодший брат киває в знак вітання й звертається до мене:

— Брі, ходімо покажу як прикрашено зал. Он там, — у незрозумілому напрямку вказує, — усі проєкти які були втілені моїм братом. 

Я киваю. Мабуть, в очах молитва врятувати, а тіло кричить, що бажає вирватися з дивної пастки, адже пальці Данте відпускають. Одразу роблю крок до Маріана. Той бере під руку й веде від двох чоловіків. Поки крокуємо в один з кутків зали прошу себе не озиратися. Чую, Маріан каже щось, але всі слова стають одним незрозумілим звуком. Я нервую. Тиск Радецького досить неприродній, реакція Марка дивна, і чесно кажучи, не хочу розбиратися у цьому. Не хочу. Я прийшла сюди відпочити. Прийшла жити й розважатися. Прийшла на зло Данте, щоб не думав, що така ж розбита, якою була, коли пішов, чи якою була вночі, коли просила не залишати. Тепер соромно за ті слова…

— Розслабся, — голос брата м'яко лунає біля вуха. В очі карі дивлюся, натягую на обличчя усмішку, як маску. — У цих двох завжди так. 

— Вони ж партнери? — чи то питаю, чи уточнюю.

— Саме так, — Маріан смакує напоєм з келиха. — Я ніколи особливо не цікавився, але знаю, що спершу вони співпрацювали, вигадували щось цікаве, одним словом, все разом робили.  Потім мій брат майже всі активи собі забрав, назву на “Данте Дейлі” змінив. Радецький має відсоток, хоче більше, але брата обставити не виходить, тому…

— Підходить до цього питання з іншого боку. — продовжую за Маріана. 

— Вірно. Але ти не зважай. Андрій побачив у тобі не дівчину, — серйозно промовляє, — ти лише засіб досягнення цілі. Завдяки тобі можна подратувати Марка, і він тільки що довів, що маніпуляція вдалася.

— Як приємно, — бурмочу  під ніс.

Маріан сміється.

— Забудь. Це проблеми мого брата. 

Зітхаю. Намагаюся непомітно поглянути, що ж там відбувається між чоловіками, але їх ховають за собою спини інших гостей. Наказую собі забути. Марк порвав усе, стер, то яка мені різниця хто ним маніпулює? У мене має бути інше життя. Без нього. Повертаюся до виставкових зразків будівель Марка. Маріан розповідає про них, показує який дім був першим побудованим, а потім веде до проєктів у 3д формі спроєктованих для Золотого. Вражає наскільки чітко й детально розроблені будівлі навіть у мініатюрі. Майже всі з планів втілені у життя. Комплекси, готелі, будиночки, розважальні центри, місце, де квадроцикли стоять, кінний клуб. Лише ковзанка не побудована і ще деякі будівлі. Навколо все обнесене парканом. Пригадую, що Яна розповідала про план Марка закрити місто. Зробити таким собі комплексом відпочинку на багато квадратних кілометрів.  Раніше це чіпляло, голкою проштрикувало, а тепер…виявляється мені байдуже. Смерть  дідуся внесла корективи, і вони дуже вагомі. Час несеться невпинно вперед, я не стою на місці, хоч здається, ніби це не так. Насправді моє життя змінилося, круто повернуло в інший бік, тільки куди це призведе, не знаю… Я думала про одне. Вважала, що матиму у Києві Марка поруч. Не просила любові, не вимагала більшого, лише його присутності, хоча б мати ті ночі, коли сильні руки стіною між мною і світом ставали. А він забрав навіть це…

Бурмочу Маріану, що відійду. Попри те, що навколо багато людей, я захлинаюся від усвідомлення, що насправді самотня. Біч нашого століття — бути самому посеред натовпу. Шукати в очах те, що ти потрібний, а у відповідь бачити абсолютну порожнину. Кожний у цьому світі один. 

Не шампанське винне у тому як мене криє. Не воно тисне на мозок, важкістю на плечі лягає. Думки. Все вони. Керують тобою хоч боротьба з ними йде постійно. І винного вони знаходять швидко. Відшукую очима Данте. Високий, сексуальний, притягує до себе на відстані, навіть крізь повну залу гостей. Він не стоїть вже з Радецьким, партнера взагалі ніде не видно. Але і не сам. Навколо нього стоїть достатньо людей, які бажають заволодіти увагою. Марк тримається ввічливо, наче й усміхається, проте лише губами, очі залишаються холодними. Спершу не розумію, що за жінка у темній сукні поруч з ним, а потім приходить усвідомлення — Марина. Тримається поблизу, лине до його тіла, немов має на це право. Найгірше, що Марк дозволяє їй це. Отже, з Мариною можна? Марині можна? Не мені, адже стер все. Стер дотики, стер погляди, емоції, страхи, пристрасть, бажання зваблювати, спогади про ніч у сльозах, у відчуття захисту, у перше в житті почуття, що можна бути принцесою?... Стер все залишивши тільки карту з грошима й побажання жити у своє задоволення. А сам стоїть поруч з іншою жінкою. З тією, котра вміє бути нею. 

Сльоза мимоволі стікає щокою. Одразу опускаю обличчя додолу, на підлогу дивлюся, щоб не дати емоціями у рисах відбитися. Не хочу аби хтось помітив. А хтось зрозуміє, так завжди буває. Просто зазвичай люди холодні до чужого болю, вони лише свій плекають, а чужий — знецінюють.