Читати книгу - "Усі їхні секрети, Марта Кейс"

— Бум! — сиплим голосом прокричав незнайомець і вирячив очі, наче навіжений.

Вона здригнулась і різко заплющила очі, ніби це могло врятувати їй життя. Дана не одразу зрозуміла, що пострілу не було. Навіжений переслідувач лише знущався з неї. Дана боялась розплющити очі й побачити його ще ближче. Їй здавалось, що увесь цей час він підкрадався до неї, аби втиснути холодне дуло в чоло своєї жертви. Вона фізично відчувала його бажання знищити її.

Вечірню тишу розірвав звук роботи двигуна. Дана відкрила очі й побачила, як позашляховик повільно від’їжджає. Набравши швидкість, він досить стрімко загубився десь за поворотом. Вона застигла на задньому сидінні автівки, мов у старій дитячій грі «море хвилюється раз». Яку фігуру вона зображала? Жінку, що чудом уникла кривавої розправи чи боягузку, яка не могла подивитись в очі загибелі й чіплялась за власне нікчемне життя?

Потворна гра зі смертю щось зламала у ній. Те, що так довго стримувало її, заганяло гідність у найтемнішу камеру підсвідомості та ховало ключі від одинокої темниці. В останній, як їй тоді здавалось, момент Дана згадала обличчя Тимура. Їй стало нестерпно гірко від того, що їхні життя склались зовсім не так, як мали б скластись. А найгіршим було те, що доля покепкувала з них, назавжди розкидавши їх по різних світах.

Вона хотіла заплакати, проте не могла. Сльози стискали горло, але відмовлялись вирватись потоком назовні. Важкі й незрозумілі почуття затьмарювали розум та здоровий глузд. Дана завела побиту автівку й рушила з місця. Зараз вони були схожі між собою: понівечені, у тріщинах та все ще здатні діяти. Вона розуміла: не можна привертати до себе увагу поліції. Бо однаково в усьому звинуватять Тимура, зважаючи на те, як легко його можуть зв’язати з цією справою. Андрій попереджав її про роботу поліції: вони знайдуть найлегший варіант та швидко закриють справу.

Саме тому вона поспішила втекти з місця нападу. Насамперед вона потребувала поради на рахунок того, що робити далі. Злочинець у масці мало не вбив її посеред міста. Чи розумно було й далі вдавати, ніби нічого не сталось? Дана подзвонила Андрію й переповіла йому історію нападу, запинаючись час від часу.

— Я роздобуду записи з усіх камер спостереження в тому районі. — низьким голосом підсумував Андрій.

— Ти зможеш? Це законно, якщо я не заявляла до поліції? — Дана не хотіла давати свідчень. Вона більше боялась поліції, аніж довіряла їй.

— Я можу все. Не хвилюйся, адекватних законних причин для цього не потрібно. Поліції ніхто не відмовляє, особливо, якщо справа їх не стосується. Ти помітила щось незвичне, може якісь прикмети?

— В нього зморшка на переніссі. Ну, знаєш, величезна така зморшка, яку я точно впізнаю. А ще – він кульгав на праву ногу.

— Травма чи протез? — Андрій радше роздумував вголос, аніж ставив запитання жінці.

— Не знаю. Але нога здавалась худішою. Більше нічого не бачила. — Дана зітхнула, розуміючи, що майже нічим не допомогла слідчому в пошуках зловмисника.

— Тобі краще поїхати з міста. Їдь до батьків і намагайся завжди бути з кимось. Не залишайся наодинці. Злочинці частіше нападають на жертву, коли вона одна. Якщо ти знаходитимешся серед людей – йому доведеться двічі подумати. — Андрій хвилювався за Дану і розумів, наскільки кепські справи. Проте він намагався не налякати її своїми підозрами.

— Це обов’язково? — Дана згадала про дуло пістолета і воно здалось їй не таким вже й страшним. Поїздка до батьків була гіршою долею.

— Я знаю, що все надто складно. Та повір мені – це вже не просто переслідування. Дай мені час знайти зв'язок між вами. І тоді, я обіцяю, усе скінчиться! — він наче спостерігав за собою збоку. Йому стало смішно: звідки така доблесть? Чому він вперше в житті витрачає купу часу, аби допомогти комусь без всілякої вигоди для себе. Андрій навіть трохи злився на Дану – це була її провина, що він став несхожим на себе.

Вона завершила розмову з важким серцем й повністю виснажена. Коли Дана в’їжджала до житлового комплексу, охоронець вирячився на її машину з таким виразом обличчя, ніби вона щойно збила людину і втекла з місця аварії. Потім він багатозначно глянув на неї та шанобливо кивнув, даючи німу обіцянку берегти їхню таємницю. Дана хотіла усе йому пояснити, але подумки махнула рукою на весь цей жахливий день.

Олег вже годину обривав її телефон. Він раз за разом дзвонив дружині та писав повідомлення. Дана ніколи не дозволяла собі ігнорувати чоловіка, бо знала – все скінчиться гучною сваркою. Та сьогодні на неї звалилось стільки всього, що Олега вона боялась найменше. А, може, на неї так подіяв пістолет і близька, майже відчутна на дотик, смерть. Її життя могло закінчитись у будь-який момент, а все, що вона пам’ятала за тридцять років – це біль, страх та самотність. Жодна людина не заслуговувала не те щоб на такий кінець, а на такий початок, як у неї. Дана з надією згадала слова Андрія про генетичну експертизу і боязко уявила, ким можуть виявитись її справжні батьки.

Вона повільно вставила ключ в замок і повернула його. Дана не намагалась проникнути у квартиру тихо. Вона надто стомилась для будь-яких різких рухів. Коли двері прочинились, перед нею стояв Олег – розлючений та зарозумілий. Дана побачила металевий холодний блиск в його очах і зрозуміла, що чоловік знаходився на межі. Олег розпочав, насолоджуючись кожним словом і тим, що мало статись далі:

— Де ти була?