Читати книгу - "Клянусь, я твій, Поліна Ендрі"

Мені стає спекотно в машині і я опускаю вниз бокове скло, щоб хоч якось заспокоїти розпалені нерви. Дорога знову стала вільною, і ми плавно висуваємося вперед. Повз нас із великою швидкістю пролітають ряди однакових симпатичних зроблених з колод будиночків, нескінченні алеї та пішоходи, які зливаються у змащені плями фарб, а тому не минає і п'яти хвилин, як автомобіль приїжджає до місця призначення та паркується.

- Ну що, йдемо? - Кейн поплескує себе по кишенях, підхоплює ключі та телефон, і дивиться на мене. Я вже починаю сумніватися взагалі в адекватності цієї задумки. Моє тіло вкривається легким жаром, я кусаю губу і відчуваю на щоках рум'янець.

- О Боже, це просто безглуздо. Ні, я нікуди не піду. Ви йдіть, а я краще тут зачекаю.

- Ну ні. Давай, Кім, я хочу, щоб ти сама переконалася в тому, що між мною та Бриджіт нічого немає.

Гаразд, якщо в бій, то з піснею.

Я роблю глибокий вдих, рахую до п'яти, а потім різко відчиняю дверцята і виходжу. Позаду чується ще один стукіт дверцят, я повертаю голову і бачу, як Олівія накинувши на плечі свій ранець, біжить у сторону студії. Вона поспішно зникла за дверима, ось тільки я все ніяк не можу зрушити з місця. Тим часом Кейн підходить до мене, і я відчуваю, як він легенько бере мене за руку.

Я дивлюся на нього, якийсь час не рухаючись, і ми разом ідемо до танцювальної студії. Ближче до дверей я все ж таки відпускаю його руку, тягнуся до ручки і перша заходжу. У вуха вливається знайома танцювальна мелодія і моєму погляду відкривається картина, як Бриджіт стоїть неподалік, опустившись навпочіпки перед Олівією, поки інші дітлахи репетирують, щось їй пояснюючи і м'яко погладжуючи плечі. Олівія киває та дуже уважно її слухає. Добре, хоч на дитині все це не відобразилось. Бо знаю я таких.

Тут вона нас помічає.

- Здрастуйте, Кімберлі!  - її губи розпливаються в зовсім невеликій ввічливій посмішці, коли вона підходить до нас, відправивши Олівію в роздягальню. - Ви трохи запізнилися, але нічого страшного, ми тільки-но почали.

- Так, вибачте, на вулиці суцільні затори.

Я почуваюся незручно, розуміючи, що вона звертається виключно до мене. Дівчина пропускає повз вуха цю фразу.

- Нагадую, що до кінця тижня потрібно внести оплату за наступний місяць. Гарного дня.

- І вам.

Я промовляю їй це вже в спину, бачачи як дівчина віддаляється, стаючи біля дзеркала в підлогу обличчям до дітей. Я повільно повертаю голову до Кейна і бачу на його обличчі загадкову усмішку. Він весело кусає губу. У мене ж в прямому сенсі відвалюється щелепа.

- Вона просто вдала, ніби тебе немає. Що ти їй сказав?

- Тобі версію з віковими обмеженнями чи ні? - в його очах танцюють блакитні світлячки. - Гаразд, я просто сказав, що в мене вже є кохана, і щоб вона тримала свої губи при собі. Повір, подробиці тобі краще не чути.

Щось мені підказує, що він має рацію.

- Вона тепер тебе ненавидить.

- Нічим не можу допомогти. То як, тепер ти переконалася, що між нами нічого немає?

- Переконалася. Але лишився ще один маленький нюанс...

Я бачу зацікавленість у його очах і менш яскраво - передчуття. Я роблю крок вперед, закидаю руки йому на плечі, притискаюся і цілую його в губи. Зрозуміло, не так сильно, як я цього хочу, бо в залі більше десятка дітлахів. Я відсторонююся від Кейна і дивлюся в його ошелешене обличчя. Потім переводжу погляд і бачу, як Вірджинія ображено дивиться в наш бік, смішно надувши щоки. Помітивши, що я дивлюся, вона відвертає голову і продовжує заняття, вже не так весело, як раніше, зате з не меншою професійністю.

Я з почуттям виконаного обов'язку і посмішкою стираю свою помаду з губ Кейна. Він нагороджує мене ніжним лінивим поглядом і на його обличчі розпливається моя улюблена крива посмішка.

- Ось тепер все. Ідемо.

Я беру його за долоню та буквально веду за собою, йдучи до виходу. Здається, він все ще вражений і одночасно захоплений. Я штовхаю білі двері і ми виходимо на вулицю. 

- Знаєш, якщо за кожен раз, коли ти будеш мене ревнувати, ти цілуватимеш мене так, то я готовий це робити вічно...

- Замовкни, Тернер.

Він сміється.

Коли ми сідаємо до машини, я чую, як саме обривається вібрація мого телефону. Я піднімаю залишений над бардачком телефон і бачу два пропущені дзвінки та одне повідомлення.

- Мені дзвонила Елайна, а я залишила телефон у машині. Вона все ще переживає, що відлетіла тоді без мене... Адже два тижні вже минуло.

- До речі, Кім, - Кейн перемикає передачу і обертається назад через плече, обережно вирулюючи зі стоянки. Виїхавши на пряму дорогу, він повертається вперед, зробивши довгий видих. - Я не хотів на тебе тиснути, тим більше після вчорашнього, але нам треба поговорити, як нам бути далі з твоєю роботою та всім іншим...

Я роблю глибокий вдих.

- Здається, я тобі вже казала, що взяла відпустку.

- Так, я пам'ятаю. Надовго?

- Завтра останній день.

Це я йому теж казала. По-моєму.

Руки Кейна міцніше стискають кермо, через що на його довгих пальцях проступає зайва блідість. Якийсь час він мовчить. А потім його голос стає трохи глухішим і якимось хижо-притаєним:

- І що далі? Ти... просто поїдеш?

- Ні. Я не хочу їхати, - чесно зізнаюся я.

Кейн якось нерівно видихає та додає швидкість. Гул його автомобіля при цьому неймовірно м'який. Декілька хвилин він розмірковує над моїми словами, стаючи якимось відстороненим.

- Мені треба поїхати в офіс, - раптом каже він і повертає до мене голову. - Ти зі мною?

- Ні, я краще додому.

Я бачу, як враз блиснули його очі і тут розумію свою помилку. Я сказала "додому".

- Звичайно, Кім, - він нагороджує мене лінивим пустотливим поглядом. - Як скажеш.

Помітивши моє збентеження, він розпливається в задоволеній усмішці, а я відкидаюся на спинку сидіння. Мої щоки покриваються нервовим рум'янцем.

- Так, і якщо вже ми з'ясували, що між тобою і цією дівчиною нічого немає, вважаю за потрібне повідомити, що до тебе навідувалися батьки того хлопчика, з яким побилась Олівія.