Читати книгу - "Тіні червоного місяця, Кулик Степан"

— П'ять хвилин… — для переконливості я продемонстрував розчепірену п'ятірню. — Іди до себе. Пиши адресу подружки. Буду готовий, зайду.

— Добре…

Сусідка кілька разів квапливо кивнула і подріботіла сходами вниз.

— Ти куди? Щось трапилося? — підвелася в ліжку Лариса, бачачи, що я одягаюся.

— Сусідське дівчисько загуляло. Мама хвилюється. Просить сходити до її подруги, перевірити.

— А подзвонити?

— Поза доступом…

— Трясця… Схоже, матері всі однакові. Моя мене досі контролювати намагається. Напередодні весь вечір випитувала. Скільки дівчинці?

— Не пам'ятаю. Вірніше, ніколи не цікавився. Тринадцять... чи більше. Школярка. Але, скороспілка. Хлопцям вже є і на що подивитися, і за що потриматися.

— Гей! Мені хвилюватись?

— Ніколи не любив «Лоліту».

— Не зрозуміла? — закліпала Лариса.

— Не впадаю за дітворою. Люблю дівчат трохи старших. І одна така в мене вже є, — не став я витрачати час на те, щоб втаємничувати подругу в творчість Набокова. — Так що не психуй. Як би раптом щось…

— Як би що «щось»?

— Комендантська година, однак. Можуть і затримати, до з'ясування особи.

— Так не ходи, — Лариса остаточно підвелася. — Тільки цього бракувало.

— Перестань, — я підійшов і цмокнув Ларису в щічку. — Я дорослий хлопчик... Але шваґрові подзвони, якщо не повернуся до ранку. Все. Пішов…

Начебто швидко одягався, а Світлана вже знову стояла під дверима, простягаючи клаптик паперу.

«Тернопільська 34/69. Іра Голбина»

— Зафіксував. Супермен у дорозі… Йди додому. І не здумай у під'їзді стирчати. Тим паче — на вулиці чекати. Якщо сильно трясе, заходь у гості. Там моя… ммм… хороша знайома. Хоч поговорите собі, чи що?

— Незручно...

— На стелі спати, бо ковдра сповзає. І штани через голову одягати… — пирхнув я. Потім засунув сусідку до передпокою. — Ларисо. У нас гості. Приймай. Все... Тепер ніби точно пішов… — і для надійності, ніби зачиняючи прочитану книгу, голосно грюкнув дверима.

Немов у фотолабораторію зробив крок, під час роботи з негативами. Червоне світло буквально заливало вулицю, перетворюючи її на декорацію до якогось трилера про страшних і жахливих вампірів. Хоча про що це я? Яка декорація? Все ж так і є. демонічні сутності в наявності. Невинних жертв – повне місто. І навіть прибацана сексапільна блондинка в наявності. Швендяє десь по нічних вулицях і шукає пригоду на свою західну півкулю. Так що усе за Голлівудськими канонами. «Камера! Мотор! Червоний місяць над містом. Дубль перший!»

На проспект можна потрапити двома шляхами. Вниз по вулиці та на перехресті праворуч. Але так буде метрів на п'ятсот довше. А можна трохи податися назад, і там зрізати через прохідний двір. У темний час доби будь-яка нормальна людина обере перший варіант, але ж у нас в умовах завдання тинейджер. А де вони, і де здоровий глузд? Отже, нам сто відсотків через прохідне подвір'я. Сподіваюся, не розминемося на зустрічних курсах.

Загалом, у нас місто чисте. Не скажу, що може боротися за призове місце у списку найупорядкованіших, але і наклеп марно зводити не стану — комунальники цілком зі своїми обов'язками справляються. І двірники не філонять, і сміття вивозять швидше, ніж воно починає з контейнерів вивалюватися і смердіти. Загалом, скаржитися нема на що… От тільки цей прохідний двір, мабуть, загубився при складанні графіків.

Коло моїх інтересів здебільшого розташоване в іншій стороні району і забрідати сюди не доводилося давно. Тож зараз я ніби повернувся в божевільні дев'яності. Коли ніхто ні за що не відповідав, а люди не жили, а виживали, намагаючись вціліти хто як може і вибратися з-під руїн держави, що обрушилася.

Ні, контейнери для сміття тут були. Навіть у кількості шести штук. Як годиться, різного кольору для сортування побутових відходів. Але... вивозили їх звідси востаннє, мабуть, тижнів зо два-три тому. Якщо не більше. Принаймні обсяг відходів давно перевищив ємність контейнерів і вже починав їх поглинати, повільно перетворюючи провулок на сміттєву гору. Насичуючи повітря специфічними ароматами гниття та прикрашаючи тротуар смердючими потічками.

А в тьмяно-червоному світлі Місяця, що ледве проникало сюди між кам'яними стінами будинків, це скупчення нечистот виглядало особливо огидно. Немов полите кров'ю.

Контраст між чистою, мало не з порошком вимитою бруківкою вулиці і цим мерзенним задвірком був настільки разючим, що я навіть зупинився у проході, не наважуючись вступити у цю рукотворну клоаку.

М-да… Ось так живеш, дивлячись на життя з вікон квартири, гуляєш у впорядкованому дворику, оцінюєш по тій сотні кроків, які треба пройти, щоб потрапити до найближчої крамниці, а виявляється, що зовсім поряд, буквально за рогом, воно зовсім не така приємне та пристойне, як здавалося. Різноманітність, трясця.

Затамувавши подих і тримаючись протилежного від сміття боку, я майже бігцем подолав прохідний дворик і вискочив на паралельну вулицю, вже розуміючи, що помилився у виборі шляху. Навряд чи моя чистюля сусідка, вирішила б у такий спосіб скорочувати шлях. Втім, молоді голови влаштовані інакше, так що шанс все ж таки залишався.