Читати книгу - "Тіні червоного місяця, Кулик Степан"

— Михасю… скажи, будь ласка…

— Будь ласка…

— Та ні… Стривай. Я запитала хотіла: ти ніяких пігулок не приймаєш?

Лариса примостила мені голову на плече і легенько перебирала волосся на грудях. Моїх, звісно. Ні, я зовсім не пишаюся підвищеною волохатістю. Ніякого ведмедя чи сина гір кучерявими чагарниками не нагадую, але все ж таки не зовсім безволосий. У плепорцію, так би мовити. Дівчатам завжди подобалося. А мені не шкода. Як то кажуть, чим би мила не тішилася. Головне, аби було із чого вибирати. Не єдина, так би мовити, причина для самоповаги.

— Ну, як не приймаю? — після двогодинного марафону дуже приємно лежати, дивитися в стелю і при цьому не почуватись витисненою насухо мочалкою. Особливо коли за документами тобі вже за… загалом, більшість стільки не живе. — Ібупрофен попиваю. Особливо при зміні погоди. Цитрамон, знову ж таки. Гарна штука. У ньому багато кофеїну. Якщо хочеться ще попрацювати, а мізки вже не тягнуть, то краще, ніж кава бадьорить. Особливо, якщо всередині вже чашки чотири плескається.

— Я не про це, — пирхає дівчина. — Я про інші пігулки. Такі синенькі…

Ліниво повертаюся на бік, майже торкаючись носом до носа Лариси.

— А конкретніше можна? Щось ліниво загадки відгадувати… Тим паче, за забарвленням.

— Я про «Віагру»?

— Ні… вдавати, що ніколи не чув про неї, не буду. Але поки що обходжуся власними силами. А що? Потрібно?

— Збережи Господь, — аж здригнулася дівчина. — Навіть не думай… Мені й так… за гланди… — зрозуміла, як двозначно це пролунало і хихикнула. — Загалом, ти зрозумів… так. Я в юності стільки часу в ліжку не проводила, як із тобою. От і хвилююся... Не юнак все ж таки. Серце берегти треба.

— Сама винна… — цмокнув Ларису в щічку. — Пам'ятаєш? «Тому що не можна, тому що не можна, тому що не можна такою красивою бути». Притримай феромони, так і я вгамуюся трохи. І потім… я так довго на тебе чекав. Вже й не сподівався… Досі не віриться, що то не сон. Прокинуся — а в кімнаті нікого. Так що не бурчи. Може, це моя лебедина пісня?

— Угу, — хмикнула дівчина. — Пісня ще та... З трьома приспівами підряд. Якби лебеді так уміли співати, їх би більше ніж горобців було.

— Люблю лестощі… — я легенько вщипнув Ларису за сосок. — Продовжуй…

— Іди ти... терорист.

— Заслужений майстер спорту, майор Чингачгук... — сміюся задоволено, пригадавши старий анекдот. Коли в купе три гарненькі дівчини обговорювали, перед якими чоловіками вони не змогли б встояти. Одна казала, що шаленіє за спортсменами. Друга — що обожнює військових. А третя — що фанатіє за індіанцями. І тут з верхньої полиці зіскакує грузин і каже: «Дозвольте відрекомендуватися. Заслужений майстер спорту, майор Чингачгук».

А чого б і не посміятися? Мені стільки, що страшно подумати. Жодної темної волосинки на всьому тілі, а воно... тіло, в сенсі, вимагає продовження бенкету більше, ніж у вісімнадцять. І це після такого заїзду. Ні, правильно я зробив, що не поскупився і закинув у «Витривалість» одразу три пункти. А два, що залишилися, — все в ту ж стрункість. У сенсі, «Спритність».

— У мене зустрічна пропозиція. Ходи-но ти на…

— Ні! — Лариса вдавано злякано заверещала і відчайдушно затріпотіла, як риба викинута на берег. Така ж слизька від поту. — Фу! Спам’ятайся! Відчепись, чудовисько!

Навряд чи їй це допомогло б, у партері я все таки сильніший буду, але у долі, як завжди, свої плани. Що вона не забарилася довести, використовуючи для цього дверний дзвінок.

— Дзинь! Дзинь!

— Блін… Ніякого особистого життя… — невдоволено сопучи злізаю з ліжка, кутаюся в халат і тупаю до передпокою. — Хто?

— Михайле! Михайле Йосиповичу! Це Світлана... Мама Ліди! Відкрийте, будь ласка!

Судячи з великої кількості слів і напруженого голосу, у сусідів знову щось трапилося.

— Секунду… — поправляю халат, тугіше затягую пояс. Відкриваю.

— Вечір добрий…

— Що? — кліпає віями Світлана. — А, так… Не знаю… Ліда зникла.

— В сенсі? — роблю крок назад, запрошуючи увійти. Але жінка натомість чіпляється в мій рукав і тягне за собою.

— Вона пішла до подруги. Ще засвітла. Сказала, скоро повернеться. А вже ніч. Комендантська година.

— То подзвоніть їй…

— Дзвоню. Абонент недоступний. Михайле… Допоможіть… будь ласка.

— Звичайно. Але як?

— Я адресу однокласниці дам. А ви сходіть, перевірте. Тут недалеко. На проспекті. Я б сама збігала... та боюся розминуться. Раптом я туди, а вона повернеться? — швидко заторохтіла сусідка. — І ще ця комендантська година. Якщо затримають, то поки розбиратися будуть, я взагалі збожеволію від невідомості. А ви — поважний, солідний чоловік. Вас навіть не зупинять… Будь ласка.

— Добре, добре… — притримав я схвильовану жінку, що не полишала спроби витягнути мене на сходову клітку. — Світлано, я все зрозумів. Ти тільки заспокойся. І дозволь мені одягтися. Не в халаті ж іти? Хоч і тепло, а патруль не зрозуміє.

— Ой! Вибач… — сусідка нарешті відпустила мій рукав. — Щось я зовсім божеволію. Все через цей проклятий Місяць. Постійно якась тривога на душі. Наче ось-ось щось жахливе має статися. Чи вже сталося? — молода жінка звела на мене заплакані очі.