Читати книгу - "Тіні червоного місяця, Кулик Степан"

Жаль, приручаються погано. А то вони замість товстих і лінивих голубів пошту носити б могли. І тоді, можливо, досі ніхто б і телеграф не винайшов. Двісті кілометрів на годину. І жодний мисливець чи сокіл кореспонденцію не перехопить. Сапсан, хіба що зміг би. Але й то, якщо із засідки впаде. А по прямій — ніхто не наздожене.

Читав десь, що стрижі можуть до тридцяти діб триматись у повітрі. При цьому примудряючись їсти, пити, справляти потребу, спарюватись і навіть спати.

— Ляп…

Ото ж… Гаразд, рахуватимемо, на щастя. І загалом, стриж не корова. Скільки там того посліду…

Поки думав про птахів, не помітив, як і до магазину дістався. Відчинив двері і знову завмер.

Схоже, ринковий день не тільки у стрижів. Це ж з якого перепою стільки покупців із самого ранку? Дефіцит якийсь викинули, чи що? Дивно, Лариса нічого не сказала. А її подруги точно попередили б.

Чи це все погода винна?

Сьогодні, вперше за кілька днів, сонечко з самого ранку пригріває. Ось уся пенсіонерська братія і вилізла кісточки погріти. А щоб не просто байдикувати, зображують зайнятість. Типу, ми не час убиваємо, а у справі… за покупками вийшли. Нікуди без нас…

М-так. Самообман, звісно. Але розуміння власної непотрібності — найстрашніше, що може статися з людиною. А прийняти це і змиритися — ще гірше. Можна одразу місце на кладовищі замовляти.

До речі. А я чого бурчу? Мені ж чим більше народу, тим краще. Не доведеться за кожним демоном окремо ганятися. Тим паче, що на моє щастя, тут практично немає повністю поглинених. Зате багато хто позначений «печаттю», дуже багато. Незважаючи на те, що був попереджений рясно поцяткованою позначками картою, я навіть розгубився трохи. Не готовий до такої великої кількості ворожих сутностей на декількох десятках квадратних метрів. Ну, та як ще казав мій дід — очам страшно, а руки роблять. Уперед…

— Вибачте…

— Вибачте…

— Дозвольте пройти…

— Дозвольте подивитись…

— Будьте люб'язні…

Я врізався в натовп як криголам у незміцнілий лід. Без хамства — у нас цього не люблять. Але й бити літнього, інтелігентного на вигляд чоловіка, теж ніхто відразу не буде. Особливо, якщо з вибаченнями, та усмішкою. А головне, нікого не здивує, якщо я при цьому легенько доторкнуся до плеча, притримаю за лікоть, а то й за талію трохи приобійму. Справа життєва…

— Уфф ...

Не розрахував. Занадто багато демонів. Так, слабеньких, поки ще в стадії «хустини», але занадто...

— Пане, що з вами?

— Мамо, мамо… тут дядькові погано!

— Розступіться! Розступіться! Чого пхаєтеся? Йому повітря потрібне!

Трясця! Оце я видав. Навіть не помітив, як ще один рівень підняв. Треба буде й у витривалість кілька очок вкласти. Не годиться щоразу непритомніти. Зате можу пишатися. У магазині аж посвітлішало від щирих усмішок і добрих поглядів. Чи це просто сонце ще вище піднялося та яскравіше заливає приміщення через величезну вітрину?

Гаразд, не викаблучуйся… Майже півтора десятки сутностей нейтралізувати одним заходом, це не тарілку холодцю з хроном вм'яти. Отже, молодець, Мишко. Без жартів, молодець. Так тримати... Тихто може тобою пишатися. І підіймайся вже, годі людей лякати. Як там у мультику радили? Посміхаємося і махаємо. Посміхаємося і махаємо...