Читати книгу - "Час бою (болю), Соломія Даймонд"

*Аліна 

З часом цікавість лише наростала. Декілька днів я боролася з бажанням заглянути в документи Давида. Мені неодноразово випадала така можливість, але в останній момент мій здоровий глузд кричав мені “Ні” і я зупинялася. Відчувала себе якоюсь божевільною шпигункою. Мені здавалося, що Білінський буде не в захваті, коли дізнається, що я рилася в його речах через слова якогось психа. Це б свідчило про те, що я довіряю своєму кривднику більше, ніж коханому хлопцю.  

Я відкладаю пензлик для нанесення пудри й закриваю свою косметичку. Оля вже, мабуть, зачекалася на мене. Вчора під час телефонного дзвінка вона зізналася у тому, що вона йде на УЗД. Я напросилася з нею, бо дуже хотіла побачити дитинку й почути її серцебиття. Мені б хотілося, щоб Свят також був поруч у цей момент, але, на жаль, я могла лише надіятися, що він спостерігає за нами з неба.  

На вулиці було тепло й сонячно. Я посміхнулася, примруживши очі. Оля сиділа поруч з підʼїздом, гладячи свій живіт. Вона була дуже стрункою і візуально не було помітно, що вона вагітна. Я обійняла її в знак вітання й простягнула пакет з її улюбленими цукерками. Під час нашої крайньої зустрічі вона зізналася, що вони їй дуже подобаються і я вирішила порадувати дівчину.  

— Аліно, мені дуже приємно. Дякую. — Вона підводиться з лавки й ми разом прямуємо до лікарні.  

По дорозі балакаємо про малюка. Мені дуже хочеться розповісти їй про ті незрозумілі надписи та записки, але я розумію, що це може негативно вплинути на її стан здоровʼя й вчасно зупиняюся. 

Коли я почула серцебиття свого племінника чи племінниці, то мої очі наповнилися сльозами від радощів. Вагітна у нас Оля, а сентиментальною у цей момент була лише я. Дівчина тим часом з цікавістю дивилася на екран, намагаючись розгледіти зображення малюка, задаючи лікарю багато уточнювальних запитань щодо стану здоров’я маленького чада. Я тримала її за руку, не вірячи власним очам. Думка про те, що Свят зараз має бути поруч з нами, не дає мені спокою. Я відчуваю сум і радість водночас. Складно описати словами свої емоції в цей момент. Коли ми обоє впевнилися, що з крихіткою все гаразд, то видихнули з полегшенням.  

— Гадаєш, малюк буде схожий на твого брата? — запитує Оля, знімаючи бахіли з ніг. Вона балансує з однієї ноги на іншу, спершись вільною рукою на стіну.  

Я невпевнено знизую плечима, не знаючи відповіді на її запитання. Мені б хотілося, щоб ця дитина була схожа на Свята, однак, я не встигла сказати про це його дівчині, бо ми почули крик із вбиральні.  

— Олю, будь тут, — суворо промовила я, коли помітила, що вона збирається йти на той жахливий звук, що розноситься по всій лікарні.  

— Але... — Мій погляд настільки красномовний, що вона навіть не продовжує.  

— Ніяких “але”. Якщо з тобою чи малюком щось трапиться, то я ніколи собі цього не пробачу. Чекай тут, а я з цим розберуся. — Мені самій дуже лячно, але вибору немає.  

Я ще декілька секунд затримую погляд на сусідніх дверях і надіюся, що звідти вийде якийсь пацієнт чи лікар, але дива не трапляється і я йду туди сама. Моє серцебиття пришвидшується з кожним кроком. Я повільно стискаю долонею клямку від дверей і різко натискаю на неї, заплющивши очі.  

Коли усвідомлюю, що на мене ніхто не накидається і я в безпеці, то роблю ще один крок вперед. Розплющую очі й бачу перед собою налякану медсестру, яка тремтить у кутку вбиральні. Коли вона помічає мене, то швидко підводиться.  

— З вами все гаразд? — запитую в неї. Мені стає шкода незнайомку. Щоб хоч трохи її підбадьорити я розкриваю свої руки й вона моментально кидається мені в обійми. 

— Так, просто цей надпис мене налякав, — вона вказує рукою на дзеркало і я жахаюся.  

Червоною фарбою написано: “Аліно, паспорти!”. Коли я опускаю погляд нижче, то я помічаю іграшкового пупса з відкрученою головою. По моїй спині проходять сироти. Я хочу закричати від страху, але у мене не виходить. Від шоку мені неначе віднімає мову і я починаю жадібно ковтати повітря.  

— Здалека я подумала, що це кров і ще ця іграшка... В голові не вкладається, що хтось зробив таке поруч гінекологічним відділенням.  

У мене не було сумнівів, що це та сама людина, що залишила послання в ресторані. Очевидно, що мій сталкер був невдоволений тим, що я ігнорую його послання. Тепер я почала боятися не лише за своє життя... Цей псих чітко дав зрозуміти, що нашкодить дитині, якщо я не загляну в цей клятий паспорт. Мені не хотілося робити цей жахливий вчинок за спиною Давида, але іншого вибору у мене не було.  

— Яке жахіття, — шепочу я, благаючи Бога спинити цей потік невдач на моєму шляху. Якщо я не збожеволію найближчим часом, то це буде справжнє диво.  

— Тепер я не знаю, що з цим робити, — зізнається медсестра, шморгаючи носом. Вона знімає свою шапочку й спирається спиною до плитки. — А якщо ця людина хоче нашкодити одній з наших пацієнток чи дитині? — Працівниця лікарні закрила лице долонями, опустивши голову. — Потрібно негайно викликати поліцію. Нехай вони з цим розбираються! Думаю, що в нас не так вже й багато пацієнток з іменем “Аліна”. Можливо, хоч охорону яку приставлять до бідолашної. — Поки все не зайшло надто далеко, я запинаю медсестру.  

— Не треба нічого робити. Аліна — це я. Послання адресовано мені і я дуже прошу вас не телефонувати у поліцію.  

Я дістаю з кишені телефон і фотографую надпис та ляльку. Минулого разу я припустилася помилки й сама знищила докази, але тепер я спочатку буду логічно мислити, а вже потім діяти.  

— Чому? Ви у небезпеці, — істерично заявляє дівчина, нервово стискаючи долоні.  

— Знаю, але між своєю безпекою та небайдужих мені людей я оберу друге. Якщо ви справді хочете мені допомогти, то просто назавжди стріть зі своєї голови те, що побачили у цій вбиральні. — Я беру її за руки, дивлячись благальним поглядом, який я дуже надіюся, що на неї подіє.  

— Я... — Вона дістає з халата записник і ручку. Швидко пише свій номер телефону й засуває в кишеню мого пальта. — Якщо з вами щось трапиться, то зателефонуйте. — У цей момент я відчуваю дежавю. Щось мені підказує, що з цією проблемою мені доведеться розбиратися самотужки.