Читати книгу - "Порожнє небо, Радек Рак"

сходи вже були заблоковані клинами разом із увіткнутим під ручку важким стільцем та додатково підперті величезним комодом, Аделя згадала, що не забрала тарілок, викликавши у пані Марії зневажливе пирхання. Втім, Геспер не дозволив розбирати барикаду, й суп з’їли прямо з каструлі. Був він дуже смачний.

А потім нагорі, в кабінеті, великий ґданський годинник пробив дванадцяту.

* * *

Загуслі хвилини повільно тяглися в тиші. Тільки інколи згори, з вулиці, долинали звуки чиїхось кроків та чулися голоси, приглушені товстими мурами. Кілька разів проїхала машина. Годинник на горішніх поверхах відбивав години, але години ці спливали жахливо тягуче і сонно, наче мали стосунок до геть іншого світу. І все. Це були єдині звуки під сонцем. Мегафон революції замовкнув, і здавалося, що Люблін поринув у звичайну безвладність недільного полудня.

Очікування невідомо чого душить, стискає горло. Важкі хвилини тремтять від напруги, і Толпі на всіх обличчях читає власні думки. Прийдуть? Не прийдуть? Хай би вже прийшли, хай би розвалили їхню барикаду, хай би навіть розстріляли їх на місці, хай би забризкали стіни кривавими плямами — аби ж лишень це трапилося швидко, вже, зараз, аби не мусити чекати й чекати.

— Гадаєш, вони прийдуть? — запитав Тифон старого рабина театральним шепотом. Тут, у цьому підвалі, кожен шепіт був театральним.

Той стенув плечима і продовжив гратися «люгером»: вставляв та виймав магазин, перераховував набої. Вісім. Знизу догори й згори донизу. За кожним разом виходило вісім.

— Але ж ти, сто чортів тобі в печінку, всевідаючий!

— Я вже казав тобі, що моє знання — це лише дані. Я не знаю, які номери випадуть у лотереї, який буде курс злотого у Нью-Йорку або чи розіллється навесні Бистриця. І я не знаю, чи вони прийдуть.

— То нахуя тобі таке знання? — пирхнув Тифон. Геспер якусь хвильку роздумував.

— Твоя правда. Нінахуя.

* * *

Четверта година.

— Ясю?

— Га?

— Скажи, ти тоді боявся?

— «Тоді» — це коли?

— Ну, знаєш. Штурм неба із тим старим покручем Ґоровіцем.

— Спочатку, перш ніж ми вирушили, мені було страшно. До усрачки страшно. Потім уже не було часу на страх. Від сефіри до сефіри, від Малхут до Кетер, з однієї сфери духу до іншої, причому швидко, бо гілки на Дереві Пізнання надто крихкі, й там немає часу виправляти помилку. Ніхто на нас не очікував, нам довелося діяти швидко, щоб навіть Бог не встиг нічого зрозуміти. Ми тоді атакували. А коли атакуєш, то маєш бути швидшим за свій переляк; якщо почнеш вагатися, то страх підломить тобі коліна.

— І саме тому ви програли, так?

— Тому.

— А тепер? Ти боїшся?

— Ти маєш тютюн?

— Ти боїшся?

— Боюся.

— Ха, це трохи смішно. Ти був у банді відчайдухів, яка ледь не взяла штурмом засвіти, а тепер з іншою бандою переховуєшся від червоних.

— Ти б зараз срав у штани, якби мене тут не було.

— Срав би. Я й так мало не всираюся.

— Треба було піти до них добровільно. Я б витягнув тебе, присягаюся вошами в бороді Баал Шем Това!

— Та поцілуй мене в дупу!

— Не маю такого бажання. Не хочу волосся в роті.

— Що маємо тепер робити?

— Чекати на варварів. І сподіватися на те, що станеться не так, як у тому вірші[38].

— В якому вірші?

— Ну, в кабаре його, скоріше за все, не співають.

— А, це з тих. Хоча, Ясю, ти б, напевне, здивувався з того, що інколи співають у кабаре.

* * *

Гніт гасової лампи прикручений майже до мінімуму, підвал закутаний у мишачу темряву, як у вату. Коли годинник б’є одинадцять разів, утома перемагає напружене очікування й притуплює страх перед арештом. Навіть Тифон укладається на підлозі; в імлистому світлі він нагадує товстого лискучого жука.

Близько півночі всі вже лежать, загорнуті в ковдри: чоловіки ближче до дверей, зі зброєю напоготові, жінки під стінами, а з ними — як на зло — Толпі. Дихання вирівнюється, і згодом гучне хропіння пана Юзефа починає розтинати тишу, наче тартакова пилка.

Толпі вдячний Юзефові за це хропіння, бо воно заглушає сонне дихання Аделі: легке, вібруюче зітханням десь на дні, немов кожний її подих ніс насолоду, мигдалеве нагадування про оргазм.

Вони сплять. Навіть Ян Азриель Геспер, здається, дрімає, Толпі добре бачить його пташиний профіль, чорний та різкий у світлі лампи, маленька люлька звисає з нижньої губи. Вони сплять, а Аделя так близько, що він виразно відчуває її свіжий запах — запах поту і покришених овочів. Досить сягнути, простягти руку, дівчина наче спеціально лягла поряд із ним. А якщо б він таки торкнувся — чи зітхне Аделя глибше, чи присунеться ще ближче, чи відкине ковдру і (тихо, тихенько, щоб ніхто не почув) стане водити по собі долонями Толпі, все далі й далі по тілу холодному, наче оксамит, аж до тих чарівних закамарків, що теплі, наче постіль вранці?

Коли Аделя щось муркотить та перевертається на другий бік, Толпі різко відсмикує руку, яка якимось дивом уже помандрувала до її волосся і навіть встигла накрутити собі на палець темний локон. Хлопець хвильку лежить не дихаючи. Тиша; ніхто нічого не зауважив, ніхто нічого не почув.

Тишком-нишком він пробирається до комори, напружений та штивний, не тільки там, унизу, але й у всьому тілі, наче болісна ерекція торкнулася всіх його м’язів.

— Ти куди? — сонно бурчить старий рабин.

— Подзюрити.

У коморі він на мить зупиняється, щоб заспокоїти дихання та почекати, доки напруження відхлине від низу живота. Дзюрить у фаянсовий нічний горщик, поставлений тут пані Размус; чекає ще кілька хвилин, хтозна навіщо. Сірничок напевне також спить: з шафи чути свистяче дихання. Толпі, спонукуваний імпульсом, входить усередину.

Коридор у задній частині шафи відгонить підвальним холодом і веде круто вниз, саме так, як Толпі це пам’ятає. Збуджений хлопець тягнеться рукою до полиці, щоб узяти сірники і товсті свічки. При цьому позирає на вхід до тунелю — ану ж той знову зникне й заросте цегляним муром.

Але тунель не зникає, і Толпі занурюється в підземелля, мов у безпечний вир сну. Плями кіптяви від свічки на стелі вже трохи розмазалися, але все ще залишаються помітними. Після напруженої, сповненої вичікування нерухомості, яка панує в лабораторії, люблінські підземелля видаються по-домашньому приязними.

Хлопець впізнає деякі місця: пасаж із дерев’яною стелею та зал із вікном. Випадково він потрапляє до чиєїсь кухні, забирає звідти кільце ковбаси та пляшку минулорічного пива, вареного, напевно, із замойського хмелю,