BooksUkraine.com » Фантастика » День триффідів 📚 - Українською

Читати книгу - "День триффідів"

176
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "День триффідів" автора Джон Віндем. Жанр книги: Фантастика. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 44 45 46 ... 76
Перейти на сторінку:
свої думки. Я подумав, що мені потрібна якась освіта і тоді, можливо, я й з них зможу трохи посміятися, тож я почав ходити до вечірньої школи і практикувати промови, як і вони, коли це було необхідно. Схоже, є чимало людей, які не розуміють, що з людиною треба розмовляти її власною мовою, якщо хочеш, щоб вона сприйняла тебе серйозно. Якщо просто говорити грубо і цитувати Шеллі, вони вважатимуть вас милим, на кшталт мавпочки в цирку, але не звертатимуть жодної уваги на ваші слова. Потрібно розмовляти жаргоном, до якого вони звикли, щоб до вас дослухалися. Але це працює й по-іншому. Половина політичної інтелігенції, яка виступає перед робітничою публікою, не може чітко викласти свою думку — і не стільки тому, що вони стоять на голову вище слухачів, скільки тому, що ці хлопці здебільшого прислухаються до голосу, а не до слів, і тому з великим скепсисом сприймають те, що чують, тому що це трохи дотепно і не схоже на нормальну розмову. Тож я зрозумів, що треба стати білінгвом і використовувати правильну мову в правильному місці, а часом і неправильну у неправильному — для ефекту раптовості. Дивовижно, який струс вони від цього дістають. Ця англійська кастова система — чудова штука. З того часу я досяг чималих успіхів у ораторському мистецтві. Не те щоб це можна було назвати стабільною роботою, але вона була цікавою та різноманітною. Вілфред Коукер. Виступи на мітингах. Тема не має значення. Це я.

— Як це — тема не має значення? — поцікавився я.

— Ну я такий собі засіб для поширення усного слова, як друкарський верстат — для друкованого. Йому непотрібно вірити в те, що він друкує.

Я ненадовго залишив цю тему.

— А як сталося, що вас не спіткало те, що й інших? — запитав я. — Ви ж не були в лікарні, чи не так?

— Я? Ні. Так сталося, що я виступав з промовою на мітингу протесту проти упередженого ставлення поліції до одного невеличкого страйку. Ми почали близько шостої, а вже о пів на сьому поліцейські самі приїхали і наказали нам розійтися. Я знайшов невеличкий люк і спустився в підвал. Вони теж спустилися, подивилися, але не знайшли мене, бо я сховався в купі стружки. Вони трохи потупцяли наді мною, а потім стало тихо. Але я залишився лежати. Не виходив, бо не хотів потрапити в чудову маленьку пастку. А вранці, коли я поцікавився, що та як, то дізнався, що сталося, — він задумливо помовчав. — Що ж, те легковажне життя закінчилося, і схоже, що мої специфічні здібності відтепер будуть не дуже потрібні, — додав він.

Я не став сперечатися. Ми завершили нашу трапезу, і він зліз з прилавка.

— Їдьмо. Краще нам рухатися. «Завтра до незнайомих полів і нових пасовиськ», — якщо вам потрібна якась банальна цитата.

— Вона більш ніж банальна, та ще й неточна, — сказав я. — «Лісів», а не «полів»[18].

Він нахмурився і замислився.

— Правильно, друже, так і є, — зізнався він.

* * *

Я почав відчувати те саме просвітлення духу, що й Коукер. Вигляд відкритої місцевості породжував якусь надію в душі. Так, молодий зелений врожай вже ніколи не приберуть із полів, коли він дозріє, як і фрукти на деревах; і сільська місцевість більше ніколи не буде мати такого упорядкованого й охайного вигляду, як тоді; але вона все одно буде жити по-своєму. Вона не така, як міста, що стали порожніми й зупинилися назавжди. Це було місце, де можна було працювати, прагнути майбутнього і знаходити його. Через це все моє життя минулого тижня нагадувало щура, який шукає крихти, нишпорячи в купах сміття. Дивлячись на поля, я відчував, як піднімається мій настрій.

Місця на кшталт Рідінга або Ньюбері на якийсь час повертали нас до лондонської атмосфери, але вони були не більше ніж западинами на графіку повернення до життя.

Тут неможливо було довго сумувати, гарний настрій воскресав, немов птах Фенікс. Корисно це чи згубно, але це лише частина нашої волі до життя — крім того, саме ця якість дала нам можливість вплутуватися в одну виснажливу війну за іншою. Але це необхідна частина нашого механізму, і завдяки їй ми можемо лише якийсь час плакати навіть над океаном розлитого молока — це ефектне видовище мусить незабаром стати банальним, якщо життя буде задовільним. Під блакитним небом, де кілька хмарок пливли, немов небесні айсберги, міста перетворилися на менш гнітючий спогад, і сенс життя знову наповнив нас силами, немов чистий вітер. Можливо, це не виправдання, але це принаймні пояснює, чому час від часу я здивовано усвідомлював, що співаю, коли їду за кермом.

У Ганґерфорді ми зупинилися, щоб запастися їжею та пальним. Відчуття звільнення продовжувало зростати, коли ми проїздили милями незайманої місцевості. Тепер вона вже не здавалася самотньою, лише сплячою та дружньою. Навіть випадкові групи триффідів, що рухалися полем або стояли, чіпляючись корінням за ґрунт, і не проявляли жодної ворожості, не псували мені настрою. Вони знову стали просто об’єктами мого професійного інтересу.

Не доїжджаючи до Дівайзіза, ми зупинилися, щоб звіритися з мапою. Проїхавши ще трохи, ми звернули праворуч, на бічну дорогу, і в’їхали в село Тіншем.

10 Тіншем

Проїхати повз маєток було дуже важко. За кількома котеджами, з яких складалося село Тіншем, височіла стіна, що тяглася вздовж дороги, огороджуючи земельну ділянку. Ми їхали цією дорогою, доки не побачили масивні ворота з кованого заліза. За ними стояла молода жінка, на чиєму обличчі панувала холоднокровна серйозність усвідомлення свого обов’язку, витіснивши всі людські емоції. Вона була озброєна рушницею, яку носила зовсім не так, як треба. Я посигналив Коукеру, щоб він зупинився, і покликав її, вийшовши з машини. Її рот ворухнувся, але за гуркотом двигуна нічого не було чути. Я заглушив мотор.

— Це маєток Тіншем? — запитав я.

Вона не хотіла розголошувати назву свого місця.

— Звідки ви приїхали? Скільки вас? — запитала вона у відповідь.

Мені не хотілося, щоб вона вовтузилася з рушницею, з якою напевно не дружила. Не зводячи очей з її неспокійних пальців, я коротко пояснив, хто ми, чому приїхали, що привезли, і запевнив, що в кузовах немає нікого. Навряд чи вона мені повірила. Її очі свердлили мене тим похмурим, допитливим поглядом, що більше характерний для нишпорок і аж ніяк не підбадьорює. Мої слова не дуже розсіяли ту непродуману підозріливість, що робить добросовісних людей такими нудними. Коли вона вийшла, щоб оглянути вантажівки

1 ... 44 45 46 ... 76
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «День триффідів», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "День триффідів"