Читати книгу - "Легенди нескореної зими"

Він мав при собі паспорт громадянина ПАР. Він мав частку в алмазовидобувній компанії в Намібії. Він мав будинок в Іспанії на березі Атлантичного океану. А тепер він ще й знайшов кохання.

Але… треба було їхати. Його чекали. Хлопцям потрібна була броня, ліки, взуття. Він не міг їх покинути. І він не міг бути осторонь подій.

— Ти можеш допомагати звідси… — враз сказала Галя.

— Хіба справа тільки у тому, щоб допомагати?

— А в чому?

— Коли мої онуки запитають мене: а що ти робив під час Революції? Коли був Майдан і гинули люди?.. Мені буде соромно сказати, що я просто допомагав їм із затишної, мирної Франції…

— Поїдь, зроби кілька фотографій на Майдані, як роблять інші, і будеш мати чим хвалитись перед онуками.

Сергій на це тільки розчаровано видихнув, ніби випустив пару.

— Але ж ти вже відбув там не менше двох місяців…

— Ти правду сказала: «відбув». А потрібно пройти цей шлях до логічного завершення. Я розумію, що з мого боку це навіть дурість. Але я не можу по-іншому. Ще й ці мої пацани. Кожен — як золото. Я сумую за ними.

— Але ти кажеш, що так просто ця революція не закінчиться…

— Не закінчиться. Буде війна. Це всі розуміють, ну принаймні ці мої хлопці. Всі розуміють, що вигнати Януковича — це ще не все… Як це не патетично звучить, нам потрібно змінювати країну, систему. А цього так просто зробити не дозволять. Ні ті, ні ці.

— Дійсно патетично, — зітхнула Галя. — А я вже почала мріяти про затишок сім’ї, галас дітей в нашому будинку. Вибач, всі жінки однакові і хочуть сімейного щастя.

— Я повернуся до тебе.

— Коли це станеться? Тебе вже затягла ця революція.

— Не знаю, коли, але знаю, що повернуся.

— Дурне у нас прощання, затяжне… Ми мучимо одне одного, відтягуючи розлуку. Вибач… Тобі час їхати.

Вона рішуче встала з-за столу, розвернулась і вийшла. Переконливо так, по-чоловічому. Сергій навіть не сподівався на таку розв’язку. Можливо, вона гадала, що він побіжить услід і передумає, залишиться. Обійме її з-за спини, поцілує в шийку і скаже: «Я не поїду. Я не можу покинути тебе, моя Лисичка-сестричка»… та цього не сталось. Він сидів, стримуючи себе до болю, до знетями. Дивився услід, як вона, наче п’яна, виходить з кафе, повертає в бічну вулицю, щоб не проходити повз вікно, біля якого сидів він. І зникає, розчиняється у безвісті цього прекрасного міста.

Він кілька разів поривався встати, наздогнати її. І хоча б відтягнути час прощання — на день, на два. Може, потім буде легше прощатись, коли вони наситяться одне одним. Але хіба можна насититись коханням?

«Треба їхати…» — сказав він собі, допив каву і вийшов з кафе. Сів за кермо і, стримуючи важкі зітхання, вирушив на Схід. Там, в Україні, було його життя. Може колись, коли там все закінчиться, він повернеться, щоб більше ніколи з нею не розлучатись.

«Велькоммен, май френд»

Мишко розклав на столі папірці, котрі знайшов у залишках генеральського вогнища. Нічого цікавого — фрагменти слів, вирвані з контексту речення. Тільки в одному місці надибав цікаву фразу: «Вывод майдана за периметр баррикад должен производиться…». Окремі слова, котрі одразу впадали у вічі, часто читались однозначно: «силами взводов», «сотрудники «Альфы», «наступление на», «силовой вариант разгона», «группа РФ», «закончить за 2 дня», «оставить путь отступления», але нічого для повстанців не означали… Дуже часто траплялось «18 февраля».

Разом з Мишком сиділи хлопці взводу і роздивлялися папірці, намагаючись скласти пазл, якого не існувало в природі.

— Воно-то конєшно може і нічого не обозначати, — розмірковував вголос Мишко. — А може вобщє буть шпіонской шифровкой для ФСБ від нашого шустрого гєнєрала.

— А може, нам просто пощастило, — висунув припущення Морпєх. — Не дарма ж він здриснув у Крим. Щось знає, собака мусорська.

— Да, тільки шо нам з цим всім щастям робити? — розвів руками Бача. — Йти з ними в штаб? Так там самі грамотні люди во Всєлєнной. Шо ми їм скажемо, де взяли ті бумаги?

— Та на нас і так дивляться, як на провокаторів, — відмахнувся Борька. — Тітушок бити не можна, мусорів посилати не можна. Цих уродів, що хочуть розбирати наші барикади, чіпати не можна…

— Да че ты начинаешь, Борька, живем, как в раю, — хмикнув Матроскін. — Такое впечатление, что умерли. А надо действовать.

На цих словах з-за шторки з’явився пан Петро. При ньому остерігались вести розмови, бо відчували, що він не свій. При ньому треба тримати язика на припоні. У таких компаніях завжди видно, чим людина дихає, що думає. Як виходить поспішно щось комусь розповісти по телефону після штабних нарад, як перешіптується з підозрілими типами по закутках. Словом, всі вже здогадувалися, що пан Петро — курва і стукач. Тому він не знав нічого, що насправді відбувається у взводі і довкола нього.

Останнім часом пан Петро несподівано «розбагатів» і став купувати в магазині віскі, виставляти на стіл, заохочуючи хлопців до відвертих розмов. При цьому всі бачили, як він складає у портмоне чеки з магазину, а іноді й збирає їх по смітниках. Часто він просто кудись зникав — на день, два або на ніч. Потім з’являвся відмитий, у свіжій білизні. Розповідав, що в нього у Києві є чи то коханка, чи то однокласниця, в якої він «підживає».

Того ж дня Мишко вирішив його «пробити» і на нараді з серйозним виглядом повідомив усім, що на Майдан вже завезли зброю і готуються до наступу на урядовий квартал. І що з їхнього взводу буде сформовано ударний загін для прориву до Адміністрації президента та її силового захоплення. Їхнє завдання — взяти кабінет самого президента, щоб не дати вивезти з нього важливі речі та документи. Тобто компромат. Мишко повідомив, що він має написати заяву в штаб, скільки якої зброї та набоїв їм потрібно для операції, яку з конспіративною метою назвали «Бімба».

Хлопці з серйозними пиками почали складати список — тисячі гранат, сотні тисяч патронів, 15 «джипів» з ДШК[100] на турелях, кожному — по АКМ і по «Стєчкіну». Після бурхливих дебатів список необхідної зброї з чернетки перенесли в «офіційний лист» на ім’я керівника штурмових груп «пана Пастора». Підписався під цим листом Мишко так: «камандір первого отдєльного штурмового взвода «А» Мишко