Читати книгу - "Одруження наосліп, Тома Глубокова"

- І як тебе занесло? Сподобалося? - крізь сміх запитала я.

- А ось так, Воронова! - сміялися на тому кінці дроту. - Виявляється, та дівчина, з якою він був на весіллі, не є йому подругою. Так, тиждень розважалися. Загалом, у мене теж медовий місяць... тільки без весілля...

- Зрозуміло. Яно, я їсти пішла, інакше Віт мене четвертує. Удачі з ним, - усе ще усміхаючись, сказала я і вимкнула дзвінок, підвівшись та підійшовши до столу. Віт посадив мене до себе на коліна і сунув мені в рот рол. Смачний рол, між іншим.

- Знаєш, хто дзвонив? - пережовуючи, запитала я, повторюючи за чоловіком і годуючи його японськими ролами.

- Хто?

- Яна. Вона з Мишком на нашому весіллі здружилися.

Віт поперхнувся, потім усе проковтнув і засміявся.

- Бідні. Вони вб'ють одне одного, - відсміявшись, зробив висновок Воронов, а я слухняно прийняла рол з його паличок.

- Я теж шокована, любий. Але раптом складеться? - жуючи, запитала я абсолютно серйозно.

- Можливо, - погодився Віт, цілуючи мене.

Тиждень ми ні в чому собі не відмовляли, і зрештою ми гуляли скрізь, куштували нові й цікаві страви, цілувалися і віддавалися пристрасті. А ще занадто багато купалися в морі, вважаючи, що басейн із хлоркою нам не потрібен.

Черговий ранок у цій чудовій країні був прекрасним. Точніше не ранок, а вже день, бо Віт просто щоночі, або через ніч, влаштовував мені такий марафон, що я ходити не могла. Втім, я не скаржилася. До того ж, якщо потрібно, він готовий був нести мене, куди мені захочеться.

Зараз він щось робив у вітальні - було чути тихий шум, але цікавість бере гору, і я вирішила дізнатися, в чому справа, невеликими кроками йдучи на тремтячих ногах.

У вітальні красиво. Скрізь лежали троянди ніжно-рожевого відтінку, я підняла одну і понюхала. Віт повернувся й усміхнувся.

- Сюрприз зіпсувався.

- Ні. Усе супер. Дякую, - я підійшла до чоловіка і поцілувала, все ще тримаючи троянду в руці.

Невчасно задзвонив телефон, Віт дістав його, відповів, все ще обіймаючи мене. За кілька секунд він простягнув мені телефон, а я слухняно взяла його і приклала до вуха. Віт розтиснув обійми, але залишив руку на моїй талії.

- Привіт, Оленко, - втомлено промовив тато Віта.

- Добрий день. Щось сталося?

- Так. Сталося, - чоловічий голос здригнувся, але він продовжив. - Зайчику. Пообіцяй мені. Поклянися, що не будеш нервувати й думатимеш про дитину.

- Присягаюся... - розгублено сказала я.

- Олен... Сьогодні твій тато... вночі на смерть. Там аварія була, машина загорілася, і його не вдалося врятувати.

Я стала повільно осідати, але мене міцно схопили й притиснули до теплого тіла.

- Як... як мама?

- Тримається. Женя з нею. Ти візьми себе в руки й приїжджайте. Я тебе дуже прошу, дівчинко. Домовилися?

- Т-так, - видихнула я і впустила телефон зі слабкої руки.

Віт посадив мене на диван і понісся за аптечкою. Коли він прийшов, почув мої слова:

- Не бійся, маленький мій. Я не буду плакати. Заради тебе, рідний. Тільки заради тебе, малюк. Я так хочу тебе, що не зможу плакати. Мама тобі нічого не зробить. Спи, хороший мій, - я гладила живіт, помітивши, що Віт сидить біля моїх ніг і кидає у воду таблетку.

- Скажи мені, - він простягнув склянку, і я осушила її.

- Віте, нам повернутися треба. На похорон. Мій батько... помер, - не вірячи у власні слова, прошепотіла я, і Віт тут же погладив мій живіт.

- Я все вирішу з квитками та готелем. Збирай потихеньку речі.

Усе відбувалося швидко. Я вешталася по номеру, допомагаючи Віту з речами, коли він уже замінив квитки та забрав документи з готелю.

У літаку я відразу ж відключилася, бачачи уві сні веселого і суворого тата.

- Дівчинко моя, рідна, тихо. Заспокойся, це сон, усього лише сон, люба, - прокинулася я від голосу Віта і розгублено подивилася на нього. Плакати я не плакала, але було так паршиво і сумно...

- Я не хочу додому. Там усе стане реальністю, Ві-іт, - прошепотіла я, піднявши на нього очі. Чоловік погладив мене по щоці, повернув мою голову до себе на груди, прямо до серця, дбайливо притиснувши мене і погладжуючи по волоссю. Він не міг заспокоювати словами, навіть сильна людина губиться зіткнувшись зі смертю. А Віт просто ласкою і ніжністю говорив, що він тут, що він поруч.

Рідне місто зустріло нас дощем і вогкістю, ніби плакало за мене...

Додому ми потрапили швидко, на таксі, Віт провів мене до під'їзду, я відчинила йому двері, і за кілька хвилин ми були в моїй квартирі, моїх батьків, якщо бути точніше.

Нас зустрів мій свекор і провів на кухню, де пили чай наші мами. Моя мама встала, підійшла до мене і мовчки обійняла, потім провела і посадила за стіл, сівши поруч. Я мовчки поклала голову їй на груди, заплющуючи очі й прислухаючись, стаючи уважнішою, коли мова зайшла про тата й завтрашній день.

- Я залишуся з Оленою, поки це все буде. Потім підійду. Бо нікого, крім мене, вона явно зараз не слухає.

- Ви про що? - безбарвним голосом запитала я, підвівшись і поклавши голову мамі на плече.

- Тобі не можна на цвинтар, мила. Не можна.

- Я знаю, але... Можна я на вході хоч буду, будь ласка, - попросила я чоловіка, який міг хоч трохи зламатися. - Я постою з тобою, але вдома я не залишуся! Будь ласка, любий...

- Добре. Тільки візьму я аптечку про всяк випадок, - здався Віт під моїм поглядом.

- Кохаю, - я стиснула його руку на столі.

Мене змусили їсти ніжний пиріг із капустою і запивати все чаєм, коли Віт ляпнув, що я нічого не їла в літаку. У підсумку спати я пішла сита і сонна. Точніше Віт поніс мене в спальню, закривши щільно двері.

Я швидко роздяглася, накинула свою майку і прошмигнула під теплу ковдру, а за кілька хвилин Віт приєднався до мене, заліз під ковдру ззаду і обійняв мене теплими долонями, поклавши одну на живіт, і поцілував у шию. Я сама притулилася до нього, поклавши долоню йому на руку і закутуючи нас у ковдру. Через переліт я сильно втомилася цього разу і тому швидко заснула.