Читати книгу - "Крейдяна Людина"

— Так, — відказав містер Геллоран, вийняв з холодильника пакет молока і, перевіривши на ньому дату, взявся шукати у коробках якусь склянку. — Переберуся до своєї сестри в Корнуолл.

— Так? А я думав, що ваша сестра померла.

— Я маю ще одну сестру, старшу. Її звуть Крісті.

— Зрозуміло.

Містер Геллоран подав мені молоко.

— Усе гаразд, Едді?

— Я… е-е-е… я хотів подякувати за те, що ви зробили для мого тата.

— Я нічого не робив. Я лише сказав правду.

— Так, але ви не мусили цього робити, і якби ви не…

Я обірвав на півслові. Це було нестерпно. Куди гірше, ніж я собі уявляв. Я не хотів тут бути. Я волів піти, та відчував, що не зможу.

Містер Геллоран зітхнув.

— Едді, усе, що сталося, не має жодного стосунку ні до твого тата, ані до тебе. Зрештою, рано чи пізно я все одно збирався поїхати.

— Через Вальсову Дівчину?

— Ти маєш на увазі Елізу?

— А, так, — кивнув я й відсьорбнув молока. На смак воно було трохи прокисле.

— Ми подумали, що найкраще буде почати все спочатку. Для нас обох.

— То вона поїде з вами в Корнуолл?

— Можливо, з часом приїде. Сподіваюся.

— Люди говорять про вас бридкі речі.

— Я знаю. Але це все неправда.

— Знаю.

Та Геллоран, мабуть, подумав, що недосить мене переконав, і тому додав:

— Еліза — особлива дівчина, Едді. Я не думав, що так станеться. Я лише прагнув допомогти їй, хотів бути їй другом.

— То чому ви не могли бути просто друзями?

— Ти краще зрозумієш мене, коли подорослішаєш. Ми не вибираємо, у кого закохатися. Ми не вибираємо тих, хто дарує нам щастя.

Одначе він не скидався на щасливого. Мав зовсім не такий вигляд, який мають закохані. Він був сумний і ніби трохи розгублений.

Я їхав додому і сам почувався збентеженим і трохи розгубленим. Неквапом підкрадалася зима, й о третій годині пообіді день уже починав розповзатися, перетворюючись на туманні сутінки.

Усе здавалося холодним, похмурим і безнадійно втраченим. Наша банда розпалася. Ніккі жила з мамою в Борнмуті. Міккі знайшов собі нових паскудних друзяк. Я досі дружив з Гоппо і Гладким Ґевом, але тепер усе змінилося. У гурту з трьох товаришів є свої вади. Я завжди думав, що Гоппо був моїм найкращим приятелем, та іноді траплялося, що я заходив покликати його надвір, а він уже десь гуляв із Гладким Ґевом. Це викликало зовсім інше відчуття — обра`зу.

Мама з татом теж змінилися. Після нападу на отця Мартіна протести біля маминої клініки поступово припинилися. «Ніби відтяли голову змії», — казав тато. Проте якщо мама трохи розслабилась, тато, либонь, ще більше напружився й не знаходив собі місця. Можливо, усі ті клопоти з поліцією так попсували йому нерви, а може, то було щось інше. Він зробився забудькуватим і дратівливим. Бувало, що я натрапляв на нього, коли він сидів у кріслі, утупившись поперед себе, ніби чогось чекав, але не знав, чого саме.

Здавалося, те незрозуміле очікування охопило ціле містечко Андербері. Усе ніби призупинилося. Поліція досі нікому не висунула звинувачень у нападі на отця Мартіна і, можливо, всіх частково опанувала ще й підозра: люди придивлялись одне до одного, гадаючи, чи здатен на таке хтось зі знайомих.

Листя жовтіло, морщилось, скручувалося й урешті-решт більше не мало сили триматися за дерева. З’явилося таке відчуття, що все навколо в’януло і помирало. Кудись поділося все нове, різнобарвне і чисте. Немов усе місто тимчасово сховали до його власної запилюженої капсули часу.

Як з’ясувалося згодом, ми справді чекали. Коли бліда рука дівчини визирнула з купки опалого пожовклого листя, було таке відчуття, що всеньке місто насилу протяжно видихнуло. Це таки сталося. Найгірше нарешті трапилося.

2016 рік

Наступного дня я прокидаюся рано. Чи радше полишаю надію заснути протягом кількох годин, марно перекидаючись і вовтузячись у ліжку, а подекуди западаючи в коротке малопам’ятне сновидіння.

В одному з моїх снів містер Геллоран катається на атракціоні «Вальс» разом із Вальсовою Дівчиною. Я певен, що це вона, бо одяг у неї той самий, хоча й немає голови. Вона лежить на колінах у містера Геллорана і скрикує щоразу, як працівник ярмарку — я бачу, що це Шон Купер, — знову й знову їх обертає.

«Кричіть, якщо хочете обертатися швидше, гівнюки. Я сказав: КРИЧІТЬ!»

Я насилу витягую себе з ліжка, почуваюся знервованим і зовсім невиспаним. Натягую якийсь одяг і повільно плентаюся вниз. Подумавши, що Хлоя, напевно, досі спить, я вбиваю час, готуючи каву, читаю й викурюю на задньому подвір’ї дві цигарки. А тоді, коли годинник перевалює за дев’яту та ця година видається мені підхожою, я беру слухавку і набираю Гоппо.

Відповідає його мама.

— Вітаю, місіс Гопкінс. Девід удома?

— Хто це?

Її голос тремтливий і кволий. Цілковита протилежність чіткому і впевненому голосу моєї мами. У матері Гоппо деменція. Її спіткала така сама недуга, як і мого тата, от тільки в нього хвороба Альцгеймера почалася раніше і швидше прогресувала.

Саме тому Гоппо досі живе в тому домі, де виріс. Щоб дбати про свою матір. Іноді жартуємо, що ми обидва — дорослі чоловіки, які так ніколи й не покинули батьківської оселі. Такий трохи чорний гумор.

— Це Ед Адамс, місіс Гопкінс, — кажу я.

— Хто?

— Едді Адамс. Друг Девіда.

— Його немає.

— А ви часом не знаєте, коли він повернеться?

Довга пауза. А тоді різкішим тоном вона заявляє:

— Нам нічого не треба. У нас уже є подвійне скло.

І різко кидає слухавку. Якусь мить витріщаюся на свій телефон. Я розумію, що не варто аж надто перейматися через Ґвен. Мій тато свого часу теж частенько губився в розмовах і міг бовкнути щось випадкове й геть недоречне.

Я телефоную Гоппо на мобільний. Мене відразу скеровує на голосову пошту. Якби він не працював, присягаюся, він би взагалі ніколи не вмикав того клятого телефону.

Я допиваю четверту філіжанку кави і йду в коридор. Для середини серпня день доволі прохолодний, та ще й пронизливий вітер. Я озираюся, шукаючи своє пальто. Зазвичай воно висить на вішаку біля дверей. Я вже давно його не вдягав, бо була гарна погода. А тепер, коли його потребую, пальта тут немає.

Я насуплюю брови. Не люблю класти речі там, де їм не місце. З цього почалася татова недуга, і щоразу, як не можу знайти ключі, у мене трапляється невеличкий напад паніки. Спочатку губляться предмети, а далі губляться