Читати книгу - "Називай мене Мері..."

— Так, це робота, — охоче пояснила коротко стрижена довгонога дівчина в строгому брючному костюмі. — Центральна частина експозиції. Чотири пори року. Автор є тут, до речі. Якщо бажаєте познайомитися, буде щасливим. Любить розповідати.

— Про що?

— Ніхто краще за художника не пояснить його творчості.

— Так, згодна. Це треба пояснити.

Стіни галереї прикрашали фотографії, збільшені до різних розмірів. Чорно-білі зображення межували з кольоровими, а в деяких випадках Віра помітила ретуш. Навіть якби захотіла неквапом обійти зал і роздивитися кожну, те, що містилося вглибині, на великій стіні, відразу привертало увагу й змушувало забути про інші знімки.

Та де — взагалі про все на світі.

На Віру дивилися Наталя Малахова, Галя Чуднівська, Люда Токмакова та Інна Жарова.

— Шокує чи вражає?

Звідки він вийшов, не зрозуміла. Мовби з’явився з паралельного світу, матеріалізувався, або вона бачить перед собою голограму. Привітний молодик у джинсах, потертих на лівому коліні й розірваних над правим, светрі з великим вирізом, аби всі бачили скромний, проте, напевне, дуже коштовний хрестик на ланцюжку. Оправа на окулярах тонка, її не помітно, можна подумати — лише два скельця на носі. Волосся закручене вузликом-дулькою на маківці.

— Андрій, — посмішка відкрита, широка, хоч у когось тут не гумова.

— Віра, — вона ледь потисла простягнуту руку.

— Це наша Яночка, вона менеджер, консультант, як треба — екскурсовод. Справжня хазяйка тут, що б я робив без неї.

— Скажете ж, Андрію Анатолійовичу, — навіть шаріються тут фальшиво-награно, що теж не надто приховують. — Хто б казав, справжній хазяїн ви.

— У цього, — Андрій Верига театральним жестом обвів приміщення, — нема і не може бути якогось одного господаря. Він є, Вірочко, в стін. У всього нього пафосного офісного центру, гори він вогнем.

— Та ну, Андрію, — тут заведено грати, і Віра пішла за правилами. — Хай стоїть собі. Красива сучасна будівля, в Києві пожеж не бракує.

— Вона не стоїть, — відрізав той. — Стирчить. Саме так, по складах — стирчить. Погано вписується в міський ансамбль, як купа інших архітектурних чуд із скла й бетону.

— Наш Андрій Анатолійович — перфомансист, як усі митці, — вставила Яна.

— Просто маю смак. Художній. Принаймні, хочеться в це вірити.

— Будинок збудував ваш тато...

— Яночко, не починай стару пісню. Мій батько сам оцього всього спорудити не міг. Він не будівельник, навіть не архітектор. І потім, я йому в очі постійно кажу — недогледів, тому з землі стирчить отаке одоробло. Мені соромно інколи перед людьми, які приходять сюди, в галерею.

— Місце зручне. Центр.

Віра сказала, аби не мовчати. Згадала — люди з психічними відхиленнями або мовчазні, або, навпаки, аж надто балакучі. Їх несе з будь-якого приводу, як не знаходять слухачів — говорять самі до себе. Причому дуже гладенько, кучеряво, мовби брали уроки ораторської майстерності.

Андрій Верига справді привертав увагу.

Навіть якщо схочеш подумати про нього погано — не зможеш.

Вочевидь, це й називається харизмою.

— Батько дав мені один із поверхів під арт-центр. На вибір. Я кажу — на відкуп, — він гмукнув. — Тільки не повівся на таке, щоб ви розуміли. Вибив оце місце, а за планом тут мусив бути якийсь конференц-зал чи щось подібне. Хто спеціально шукатиме мистецтво на сьомому чи шістнадцятому поверсі? Ви б шукали там, Віро? Скажіть — шукали б?

— Ні. Ліньки.

— О! Яночко, чуєш? Хіба я не казав тобі сто разів: люди — створіння ліниві. Присутні не виняток, я взагалі не люблю зайвих рухів. Але якщо галерея на першому поверсі, якщо ви заходите й відразу бачите її, якщо двері гостинно відкриті для всіх і не треба платити за вхід... Одне слово, самі бачите: тут нема залу для різних там конференцій, нудних засідань тощо. Все просто й вишукано. Згодні?

— Приголомшує, — кивком голови Віра вказала на композицію в глибині зали.

— А! — він теж майнув по ній поглядом. — То вас це шокувало чи вразило?

— Мене спершу шокувало, — знову втрутилася Яна. — Коли автор пояснив, шок минув. Тепер можу дивитися на це спокійно.

— Ну то прошу, пояснюйте й мені.

Вона рушила вперед, пересилюючи себе й наближаючись до фотографій, які бачила раніше тільки в матеріалах справи.

Чотири трупи.

Яна лишилася, бо, вочевидь, слухала пояснення не вперше й навіть не вдесяте. Вмостилася за журнальним столиком біля входу, заглибилася в ноутбук. Андрій Верига ступав за Вірою. Рухався тихо, ніби скрадався, й вона, попри чималу практику роботи з різноманітними лиходіями, відчула мороз поза шкірою, згори вниз по хребту до кібчика.

— Як ви сюди потрапили? — запитав раптом.

Тепер уже Віра справді здригнулася й в останній момент напружилася, аби прикрити страх розгубленістю. Не хотілося вірити, що Верига-молодший отак легко викрив її та її дійсні наміри.

— Через двері, — відповіла. — Легко і просто. Ви щойно сказали — самі хотіли, щоб так було.

— Не зрозуміли мене. Або швидше я нечітко висловився. Кострубато, даруйте. Мається на увазі, ви навмисне прийшли сюди, — знову обвів приміщення, — чи зайшли в центр у своїх справах і зацікавилися раптом написом? Бо наша назва викликала у вас потрібні асоціації.

— Потрібні — це які? Не зовсім розумію.

— Ви схожі на жінку, яка знається на мистецтві.

— Дякую. Хочеться вірити.

— «Блоу ап». Назва. Нічого не нагадує?

— Здається, у перекладі з англійської — збільшення знімку чи щось таке.

— Фотозбільшення. Мій метод, — тепер Андрій кивнув на свій витвір. — А ще — так називається знаменитий фільм Антоніоні.

— Так, звісно, тільки тепер згадалось, — Віра ніколи не бачила цього фільму. — Дійсно, кіно сильне і стильне.

— Фотограф знаходив істину, постійно збільшуючи свій знімок, — добре, що Веригу знов понесло. — Йому відкривається те, чого раніше, навіть озброєним оком, бачити не міг. Взагалі, це моя перша така спроба. Дебют, якщо хочете.

— Ви виставляєте в галереї лише свої роботи?

— Вірочко, творчі люди — нарциси, це факт. Але я з цим борюся. «Blowup» — простір, відкритий для всіх. Будь-які експерименти вітаються. Не повірите, нам три роки, і за цей час я виставляв тут свої скромні роботи лише двічі.

— Читала про цю галерею в інтернеті. Випадково знайшла,