Читати книгу - "Ілюзія Бога"

підставити загальніший термін «реплікатори». Факт повсюдної поширеності релігії свідчить, що вона дає якусь користь, але ця користь може бути спрямована не на нас і не на наші гени. Може бути, що користь отримують тільки самі релігійні ідеї, набувши деяких поведінкових властивостей генів, тобто ставши реплікаторами. Цю тему ми порушимо пізніше в підрозділі «Ступай легенько — на мої ступаєш меми». А поки що я повернуся до більш традиційного тлумачення дарвінізму, згідно з яким під «користю» розуміється вигода для виживання та розмноження окремої особини.

Життя сучасних мисливсько-збиральницьких народів, приміром австралійських аборигенів, до певної міри схоже на спосіб життя наших далеких пращурів. Новозеландсько-австралійський філософ науки Кім Стерельні вказав на разючу суперечність у їхній поведінці. З одного боку, аборигени — віртуози виживання в найсуворіших умовах, які вимагають неперевершених практичних навичок і не дають права на помилку. Проте, розвиває далі свою думку Стерельні, наша кмітливість може набувати спотворених форм. Ті самі люди, які чудово розуміють природний світ і винаходять дивовижні способи виживання в ньому, одночасно захаращують свою голову відверто хибними віруваннями, для яких навіть слово «марний» занадто м’яке. Стерельні прожив певний час серед тубільних народів Папуа-Нової Ґвінеї, які виживають у скрутних умовах убогості харчових ресурсів завдяки «легендарно глибокому знан­ню свого біологічного довкілля. Однак у них це знання поєднується з глибокою і руйнівною одержимістю чарами та нечистотою жінки під час менструації. Багато місцевих груп постійно терзають себе страхом перед чаклунством і чарами та потерпають від насильства, яке підживлюється цим страхом». Стерельні формулює непросте завдання — пояснити, «як у нас може вживатися разюча кмітливість із разючою тупістю»76.

Попри розмаїття світових культур, серед них немає жодної, в якій не було б ритуалів, які поглинають час і матеріальні ресурси та провокують розбрат, а також безплідних релігійних фантазій, які суперечать реальним фактам. Деякі освічені особи зрікалися релігії, але всі росли й виховувалися в релігійній вірі, з якої їм потім доводилося свідомо виборсуватися. Давній північноірландський жарт: «Так ти атеїст-протестант чи атеїст-католик?» — відображає цю гірку правду життя. Релігійну поведінку можна назвати людською універсалією в тому самому сенсі, що й гетеросексуальну поведінку. В обох випадках можуть траплятися окремі винятки, але всі ці винятки добре обізнані з нормою, від якої вони відхиляються. А універсальні особливості біологічного виду повинні мати еволюційне пояснення.

Жодних труднощів із поясненням еволюційної користі, яку дає сексуальна поведінка, не виникає. Уся вона спрямована на народження потомства — і протизаплідні засоби та гомосексуальна орієнтація цього не змінюють. Тоді для чого ж релігійна поведінка? Чому люди постять, падають на коліна, б’ють лобом об землю, січуть себе до крові, маніакально кивають головою, втупившись у стіну, ведуть священні війни та займаються іншою збитковою діяльністю, яка забирає час, а в крайніх випадках — обриває життя?

Безпосередні вигоди релігії

Існують деякі підстави вважати, що релігійна віра допомагає людям здолати хвороби, пов’язані зі стресом. Надійних доказів поки що бракує, але я не здивуюся, якщо ця думка підтвердиться на тій самій основі, що й деякі успішні випадки «зцілення вірою». Сподіваюся, не варто пояснювати, що такі успішні випадки жодним чином не підтверджують істинності релігійних постулатів. За словами Бернарда Шоу, «щастя набожного порівняно зі скептиком означає не більше, ніж щастя п’яного порівняно з тверезим».

Кожен лікар може підбадьорити й розрадити пацієнта. І цим не слід нехтувати. Мій лікар безпосередньо не практикує зцілення вірою, покладаючи руки на хворих. Але багато разів мої легкі болячки наче рукою знімало, коли я чув спокійний голос і бачив розумний вираз його обличчя зі стетоскопом. Про ефект плацебо написано багато, і ніхто не вважає його дивовижею. Фальшиві пігулки, які не справляють жодного фармакологічного впливу на організм, помітно покращували стан людей. Ось чому в подвійних сліпих тестах нових ліків для контролю результатів завжди застосовуються фальшиві ліки-плацебо. З цієї самої причини людям допомагають гомеопатичні препарати, хоч вони такі слабкі, що часто містять таку саму кількість активної речовини, як і ліки-плацебо — жодної молекули. До речі, одним із недобрих побічних наслідків наступу юристів на діяльність лікарів стало те, що останні тепер побоюються виписувати пацієнтам ліки-плацебо. Або ж бюрократична процедура вимагає, щоб вони у виписаних рецептах, до яких має доступ пацієнт, вказували, які ліки спрямовані на досягнення ефекту плацебо, а це, звісно, позбавляє такі ліки сенсу. Гомеопатам поталанило більше, ніж прихильникам звичайної медицини, позаяк закон досі дозволяє їм виписувати ліки-плацебо, але під назвою гомеопатичних препаратів. Крім того, вони більше часу проводять у розмовах із пацієнтами, заспокоюючи їх добрим словом. До того ж гомеопати отримали несподівану репутаційну перевагу на ранніх стадіях своєї довгої історії, бо якщо їхні ліки взагалі не мали жодного впливу на організм, то тодішні стандартні лікарські методи, наприклад кровопускання, завдавали прямої шкоди.

Чи можна назвати релігію своєрідним плацебо, яке пом’якшує стрес і продовжує життя людини? Можливо, хоча в цієї теорії є ціла армія критиків, які вказують, що в багатьох обставинах релігія спричиняє, а не пом’якшує стрес. Важко, наприклад, повірити, що здоров’я католика з пересічним інтелектом, якому не чужі звичайні людські слабкості, покращується від хворобливого почуття провини, яке часто навідується до нього. І мова не тільки про католиків. Американська комедійна актриса Кеті Ледмен зауважила, що «всі релігії однакові. В основі їх — провина, а різняться вони тільки святами». Проте ефект плацебо здається мені недостатнім, щоб пояснити повсюдність феномена релігії в світі. Не думаю, що наші далекі пращури вигадали релігію, щоб пом’якшувати свій стресовий стан. Це занадто слабка причина, щоб пояснити настільки масштабне явище, хоч вона могла відіграти допоміжну роль. Релігія — великомасштабний феномен, який потребує не менш великомасштабної причини.

Інші теорії не відповідають дарвінівському критерію еволюційної адаптивності. Я маю на увазі припущення на кшталт «релігія задовольняє нашу потребу зрозуміти світ і своє місце в ньому» або «релігія втішає». Кожна з них може містити якесь психологічне зерно істини, як побачимо в десятому розділі, але жодна не відповідає дарвіністському критерію. Стівен Пінкер влучно розкритикував теорію втішання у книзі «Як працює свідомість»: «Вона порушує таке питання: чому в процесі еволюції у мозку сформувалася схильність знаходити втіху у віруваннях, у хибності яких він міг легко переконатися? Якщо людина замерзає, їй не дасть утіхи віра в те, що їй тепло; людині, яка опинилася віч-на-віч із левом, легше не стане від упевненості, що перед нею кролик». Щонайменше теорію втішання потрібно перекласти на еволюціоністську мову, але це не так просто, як можна подумати. Психологічні пояснення того, чому людям одні вірування приємні, а інші — неприємні, вказують на безпосередні, а не глибинні причини.

У дарвінізмі часто вимагається розрізняти безпосередні та глибинні причини. Безпосередньою причиною вибуху в циліндрі двигуна внутрішнього згорання є поява іскри на свічці запалювання. Глибинна ж причина стосується мети, з якою вибух був влаштований: щоб виштовхнути поршень із циліндра й тим самим викликати обертання колінчастого вала. Безпосередньо релігія може пояснюватися гіперактивністю якоїсь конкретної ділянки мозку. Проте мене не цікавлять безпосередні причини, тому я не розглядатиму нейрологічну гіпотезу про існування «божої ділянки» в мозку, хоч цю думку не заперечую. Зацікавленим читачам рекомендую ознайомитися з книгою Майкла Шермера «Як ми віримо: Пошуки Бога в наукову епоху», яка містить стислий огляд цієї