Читати книгу - "Божественна комедія"

103 Ми підійшли. Там сіло на прилуку,

У холодок багато душ нудних,

Що в лінощах зневажили спонуку.

106 Одна, найслабша, мабуть, із слабких,

Собі руками обхопила ноги

Й поклала мляво голову на них.

109 «О пане мій, – я мовив, – глянь на цього,

Бо він – таки справжнісінький лежух,

Мов ліньки за сестер рідніші в нього».

112 Насилу повернув обличчя дух

І, ледве зиркнувши від стегон вище,

Сказав: «То й лізь, коли такий ти зух!»

115 Його впізнав я і, хоч гнувся нижче

Й від втоми важко дихати було,

До нього приступив. Коли ж я ближче

118 Спинився, трохи він підвів чоло

Й спитав: «То втямив ти, чом сонце Воза

З-за лівого твого плеча тягло?»

121 Його рвучкі слова й незграбність пози

Були такі, що мимохіть всміхнувсь

І мовив я: «Не по тобі ллю сльози,

124 Бельаква, та скажи, чом тут приткнувсь?

Чи, на своїх ждучи, об камінь сперся,

Чи до колишніх звичок повернувсь?»

127 А він: «Чого б я, брате, вгору дерся, —

Мене б прогнав Господній птах від брам,

Бо слід гріхів і досі ще не стерся.

130 Мене й лишило небо цим місцям

На цілий строк мого земного віку,

Який лінивсь віддать я молитвам.

133 Бо слово має тут користь велику,

Як з серця йде, що взнало благодать.

А нам усім – лиш нидіти без ліку».

136 Поет рішив, що годі зволікать,

І вимовив: «Іди, піднісши око, —

На полудні не може сонце ждать,

139 Бо піч уже ступає на Марокко».

ПІСНЯ П’ЯТА

1 За вожаєм пішов, не поспішавши,

Й смиренно не підводив голови,

Коли, на мене пальцем показавши,

4 З юрби позаду хтось гукнув: «Диви,

Крізь другого не йде проміння з дива,

І він собі ступає, як живий!»

7 Я озирнувсь і вгледів, як щаслива

Цікаво роздивляється юрма

Мене, мене і темну пляму зліва.

10 «Чого хвилюється твій дух дарма,

Чому баритись? – вчитель мій промовив. —

Таж діла до їх слів тобі нема!

13 За мною йди, і хто б не марнословив,

Будь наче горда вежа кам’яна,

Що не схитне її ніякий повів.

16 У кого думка думку обмина,

Не скоро той зустрінеться з метою,

Штовхають-бо гадки одну одна».

19 Що міг сказать я, крім «Іду з тобою!»?

І у рум’янцях зашарівсь густих —

Змиває часом краска гріх собою.

22 А душі далі йшли, їх крок не тих,

І линуло молитви стоголосся,

«Помилуй мя», журливе, стих у стих.

25 Як глянули, що світлу довелося

З моїм зіткнутись тілом, – спів ущух,

І «О!» хрипке і довге протяглося.

28 І начебто гінці, за духом дух,

До нас підбігло двоє й попросило:

«Назвіть себе та ублажіть нам слух».

31 Учитель їм: «Перекажіть ви сміло

Отим, хто розпитатись вас послав,

Що в нього справді з м’яса й крові тіло.

34 Коли їм стежку тінню він урвав,

Хай, взнавши істину, його вшанують,

Щоб він для них колись в пригоді став».

37 Так прудко води в горах не шумують,

І промені, які несуть нам суш,

У серпні хмар так швидко не руйнують,

40 Як кинулись гінці назад, між душ,

Аби до нас всім роєм приєднатись,

Неначе вершники, що мчать чимдуж.

43 «Це люд, приречений весь час тинятись,

Біжить благать тебе, – сказав поет, —

Ти слухай їх, але не смій спинятись».

46 «О душе, йдеш ти до щасливих мет

З тим самим тілом, даним ще ізроду…

Та не стреми так свій неспинний лет!

49 Кого впізнаєш з нас, щоб мать нагоду

Про нього на землі розповісти?

Чого спішиш? Чому не зменшиш ходу?

52 Нам довелось тягар гріхів нести

Аж до хвилини смерті не своєї,

Коли осяяв пломінь нас святий.

55 Розкаяні і прощені, до неї

Ми в мирі з Богом тихо підійшли

У сяйнім блиску світлої киреї».

58 А я: «Не ті в вас риси, що були,

І я нікого розпізнать не можу,

Та, духи, що для святості жили,

61 Кажіть – я все зроблю во славу Божу,

Во ім’я миру, що мене веде,

Коли із світу в світ я переходжу».

64 Сказав один: «Тут клятв ніхто не жде,

Тобі, як всі, й без клятви довіряю,

Аби ти не знесилився ніде.

67 До тебе мову перший я звертаю,

Прошу: як завітаєш у краї,

Що близ Романьї й Кардового краю,

70 То в Фано просьби принеси свої,

Щоб ревно там за мене хтось молився,

Тяжкі гріхи змиваючи мої.

73 Я звідти родом, ранами ж покрився

І втратив кров, яка дає життя,

В онуків Антенора, бо змилився,

76 Шукавши в них безпечного буття;

На мене ж д’Есте був лихий без міри,

Несправедливий більш, ніж думав я.

79 Якби тоді поїхав я до Міри,

То серед інших, може б, досі жив, —

Мене ж в Ор’яко наздогнали звірі,

82 Побіг в болото я, між комишів,

І там упав, бо в мулі грузли ноги,

І річку крові власної уздрів».

85 І другий дух сказав: «Коли дороги

Ти пройдеш всі, куди умом сягнув,

То удостой мене жалю й помоги.

88 Я з роду славних Монтефельтро був,

Бонконте – я, і ні Джованна мила,

Ніхто не дбав, щоб спини тут не гнув».

91 Спитав я: «А яка ж вина вчинила

Так в Кампальдіно чи біда яка,

Що зникла назавжди твоя могила?»

94 «О, там же, в Казентіно, до струмка, —

Дух відповів, –