Читати книгу - "Місце для дракона"

Ми не могли їх покинути, але й помогти були не в силі.

– Там є фарба! Фарба! – гукнула Віоля, показуючи на хатку, звідки вона перед цим винесла вила.

– Фарба? Яка фарба? – здивувалися ми з Костем, бо до чого ж тут фарба?

Тоді їй нічого не залишилося, як самій ускочити в хатинку й викотити пластмасову бочівку з фарбою. І лише тепер ми збагнули її ідею.

Я хутенько відчинив її і почав котити, виливаючи фарбу таким чином, щоб утворилося широке коло. Кость і Віоля повтягали в коло божевільних. Щури ні на секунду не послабили натиску, їх абсолютно не зацікавили мої маніпуляції, але сам я, звичайно, цікавив, і мені доводилося весь час відганяти настирливих хижаків.

Нарешті коло вималювалося. Я поставив бочівку сторца і втягнув у коло. Тоді лише чиркнув сірником, і вогонь побіг довкруж нас, обсмалюючи щурів. Тепер ми могли спокійно зайнятися тими напасниками, що проникли в коло, а також допомогти божевільним. Та вони собі, зрештою, і самі не зле раду давали, бо, не наражаючись більше на небезпеку, спритно позривали зі своїх спин і грудей щурів та потоптали їх ногами.

– Тепер давайте намочимо у фарбі наші дрючки, – сказав я, – бо коли згасне цей вогонь, то мусимо таки пробиватися до річки.

– Але спочатку обмотаємо кінці дрючків ось цим, – здогадався Кость, скидаючи халат.

Ми пошматували наші халати, намотали їх на дрючки й намочили у фарбі, озброївши ними не тільки себе, а й божевільних. Потім я вимастив фарбою бочівку, і ми з Костем, підпаливши її, викотили дрючками просто на щуряче військо. Почулося пронизливе вищання.

Вогняне коло поволі пригасало.

– Пора, – сказав я.

Запаливши смолоскипи, рушили ми до річки. Божевільні, на диво, хутко збагнули, що від них вимагається, і справно задкували, штрикаючи в боки палаючими дрючками.

Це вже були не ті щури, що атакували нас удень на вулиці й перли на вогонь, мов скажені. Кращі їхні війська загинули, лишилася сіра маса, яка хоч і не позбавлена була хоробрості, однак не до такої міри, щоб кидатися безтямно у полум’я. Від смолоскипів вони відскакували, а обпікши писок, чкуряли наосліп куди подалі.

Таким чином ми дісталися річки. Щури, збагнувши, що у воді їм важко буде нас атакувати, розсипалися берегом і сипонули у річку, намагаючись дістатися іншого берега раніше, щоб нас оточити.

Якби ми були самі, то це б їм ніколи не вдалося, але божевільні, хоч як ми їх підганяли, не дуже квапилися. Вода була тепла, і вони час від часу пірнали з головою, пирхаючи від задоволення. Декого доводилося волокти силоміць.

Тим часом щури зайняли оборону на протилежному березі і підстрибували від нетерплячки.

Наші смолоскипи поволі пригасали, а в декого з божевільних вони згасли під час купелі. Тепер уже не було чого квапитися, і ми спинилися в нерішучості. У воді було безпечніше.

Побачивши, що ми зупинились, щури припинили переправу, залишаючи на обох берегах однакову кількість війська.

Стояли ми так кілька хвилин, доки тварини остаточно не упевнилися, що ми ні на той, ні на цей берег вибиратися не думаємо. Щойно тоді вони цілими десятками стали шубовськати у воду й пливти до нас.

Почалося щось несусвітнє. З обох боків ішла на нас збурунена маса хижаків, а ми вже були втомлені і зневірені. Сутінки притьмарили наші очі, і щуряче військо перетворювалося на мільйонну армію, яка ось-ось змете нас, мов порох, і розсіє над цим пустищем, щоб і пам’яті про нас не лишилося. Дрючки не слухалися наших рук, долоні пекли вогнем, з кожним розмахом дрючка думаєш більше про те, щоб не вцілити товариша, аніж про те, аби попасти по щурах. Від ударів хижаки йшли на дно, їх відносила течія, але чимало знову очунювали і поверталися назад.

Що найбільше нас рятувало, то це течія. Вона змивала шеренги щурів, не даючи напасти на нас усією ватагою. Але й щури були не дурні. Вони кидалися по кілька на дрючок, притьмом бігли до руки, і доводилося занурювати палицю у воду, щоб звільнити її. За цей час інші щури встигали добратися до нас, і ми мусили вже увиватися, як механічні, тільки щоб не дати їм прорватися й напасти з-за спини на тих, що відбивали атаку з протилежного берега. Божевільні з таким завданням не справлялися, бо гатили наосліп у якомусь отупілому екстазі, і ми доручили Віолі бити саме тих щурів, які опинялися між нашими шеренгами.

Я шукав гарячково якогось виходу, бачачи, що ми скоро знесиліємо. Але нічого мудрішого, як спробувати прорватися до закинутих вагонів, придумати не зміг. Такий план, проте, мав один суттєвий недолік – невідомо було, чи божевільні послухають нас і достатньо швидко перебіжать цей невеликий відрізок шляху.

Не знаю, чим би скінчилася ця затія, якби несподівано не пролунали постріли з автомата.

– Тату! Тату! – закричала дівчина в пітьму.

– Піднімайтеся вгору проти течії, а я прикрию! – пролунав голос полковника.

Підганяючи божевільних, ми почали свій відступ. Щури на цей наш маневр хутенько вигадали свій план і тепер стрибали з берега у воду за кілька метрів вище. Течія несла їх просто на нас.

Автоматні черги розігнали щурів коло берега.

– Йдіть сюди! – гукнув полковник.

Ми вибралися на берег і щойно відійшли кілька метрів від води, як у річку в саму гущу щурів полетіла граната. Видовище після цього було просто розкішне. Не стільки тих щурів загинуло, скільки було оглушено. Течія понесла їхні безживні тільця, решта щурів розбіглася в паніці, а ми нарешті могли випустити з розпечених долонь дрючки.

– Де капітан? – спитав я, вичекавши, поки донька натішиться батьком.

– Загинув… під час вибуху.

– Як це сталося?

– Щури перегризли шнур. Капітан подався на поверх. Він думав, що, коли буде мчати, як вихор, щури не встигнуть його спинити… Але їх було стільки… Я вибіг за ним і почав стріляти по тих тварюках, але капітан уже геть був ними обліплений. І тоді він запалив пуделко й кинув його подалі від себе. Видно, думав, що вогонь не встигне так швидко добратись до нього. Але вибух був такої сили, що навіть мене зі сходів кинув униз до стіни. Полум’я просто клекотіло на всьому поверсі. Я навкарачки вповз до лабораторії, зачинив двері і якийсь час лежав, приходячи до тями…

– Як твоя рука? – перебила Віоля.

– Вже не кривавить. Рана наскрізна, кістки не пошкодила… – Тут він перевів погляд на Костя й спитав: – У вас поповнення?

– Цей чоловік вдавав божевільного.

– Он