Читати книгу - "Місце для дракона"

Він вирвав у мене зброю і вистрілив у натовп. Один хлопчик упав, схопившись за ногу. Люди у вікнах заверещали, загрюкали вікнами, ховаючись у сутінках своїх кімнат. Школярі кинулися по брамах.

Щур щось лопотів, але його вже ніхто не слухав. Дівчина прицілилась і одним пострілом збила його.

Божевільні тим часом уже самі трюхикали вздовж стіни, наче механічні ляльки. Ми поквапилися за ними. Кость і Віоля прикривали відхід.

З брам час від часу вилітало каміння, і ми мусили пильнуватися.

Я зупинився над підстреленим хлопчиком. Він лежав у калюжі крові, але досі жив. Його тіло здригалося від пекучого болю, вуста посиніли.

– Мам… мам… мам… – шепотів він.

Але в очах, які глянули на мене, я побачив тільки тваринну лють.

– Ви його не врятуєте, Марку, – смикнула мене за рукав дівчина. – Це пропащі діти.

– Але ж вони – люди!

– Ні, це щуренята.

Якась жінка з голосним плачем бігла вулицею, і коли я за якийсь час озирнувся, то побачив її над тілом хлопчика.

Несподівано зо два десятки щурів вискочило з брами і кинулося нам навздогін. Я взяв у Костя пістолет і забив двох, Віоля – ще двох, а решта знову щезла у брамі.

Всю дорогу, поки ми пробиралися містом, з вікон за нами стежили пильні погляди людей. Вони жодною мірою не виявляли своєї ворожості, боячись куль, але й не підтримували нас, а тільки похмуро проводжали очима. Невже нікому з них не спало на думку, що ось уже небагато зосталося, щоб здобути свободу?

– Що з ними – з цими людьми? – дивувався я. – Як отак байдуже можна спостерігати? Нині є нагода скинути ярмо. Чого ж не скористаються нею?

– Бо воно вже їм до шиї приросло, – сказав Кость. – Віл, який звик до ярма і погонича, в чистому полі робиться безпорадним. Він пропаде від надлишку свободи.

– Але свободи ніколи не буває забагато! – заперечила Віоля.

– Зате звична неволя завше безпечніша за незвичну свободу. Людина боїться невідомого.

– Все ж таки, як можна було звикнути до щурів? – не розумів я. – Як можна було дозволити отак спаскудити дітей? Звідки у них стільки нелюдської люті, що їх не злякала навіть смерть товариша?

– Бо їм у школі втокмачували ідею подвигу, – сказав Кость. – Їх навчали любити Вітчизну і її інтереси понад усе. Діти зрікалися батьків і йшли добровільно у воєнізовані інтернати. Діти здавали самі своїх батьків до божевільні, коли ті намагалися втрутитися… – Голос у нього затремтів, і, піймавши мій погляд, він додав: – Так, це й зі мною було. Мене запроторив до божевільні син, донісши, що я веду антищурячу пропаганду.

7

Скоро ми опинилися на околиці, де вже не було будівель, і перед нами розкинулися запущені здичавілі садки з дерев’яними халупами, деякі з них заросли маком і густими хащами малини, порічок та аґрусу. Неподалік текла річка, а за нею виднівся луг, на якому іржавіли автобуси, трамваї, авто й просто різне залізяччя. Височів навіть чорний паротяг із кількома облупленими вагонами. На його димарі сидів у гнізді бузьок.

Божевільні забрели в кущі й накинулися на ягоди.

– Не такі вже вони й дурні, – сказав я Костеві, беручи з них приклад.

Лише Віоля сиділа у траві, обнявши руками коліна, і сумно вдивлялася в дорогу, що вела до міста.

– Вони позбавлені пам’яті, позбавлені бажань, крім найнеобхідніших – сік, їжа, вода… Ну, і взагалі загальмовані… Декого з них навіть можна розговорити… – розповідав Кость. – Може, якби ними заопікуватися, то хтось і вернувся б до тями.

– Чому тоді щури дозволили божевільним вийти з парку?

– Бо того, хто на цьому розумівся, ви вбили. Нікого більше в лікарні не було. Тепер уже зчинився, мабуть, неабиякий переполох. Зараз і ми, і божевільні в однаковій небезпеці.

– Може, нам не варто тут затримуватися? – спитав я.

– А тато? – озвалася Віоля.

– Ну, я, скажімо, лишився б чекати, – сказав Кость, – але біда в тому, що там далі багато кілометрів тягнеться відкрита місцина. І коли нас наздоженуть, то не буде можливості зайняти оборону. Краще вже тут.

Сутінки якось непомітно затягли околицю. Довкола сіріла тривожна тиша, не чулося ані свіркоту прузликів, ані кумкання жаб, ані вечірнього перегуку птахів перед сном. Тихо котилася річка, блискаючи раз по раз хвильками та погойдуючи осокір.

Раптом пролунав одчайдушний вереск. Коли ми підбігли, то побачили, що то кричить один з божевільних. Тіло його було геть обліплене щурами, він качався по землі й махав руками, наче вітряк. Я вихопив пістолет, але боявся стріляти, щоб не попасти в людину.

На щастя, надбігли інші божевільні й, кинувшись до товариша, почали голіруч ловити щурів і розривати їх на частини. Я отерп, бачачи, як вони топчуть щурів ногами, як цвіркає кров і лопають кишки.

Але тут скрикнула Віоля й почала стріляти. На нас з боку міста сунуло вже ціле щуряче військо. Я ліг на траву і стріляв лежачи. Таким способом кулі били поземно, і одним пострілом можна було знищити кількох напасників. Кость шпурляв камінням, палицями, всім, що під руки попало.

Я втішився, коли побачив, що й божевільні похапали штахети і зайняли оборону на флангах. І якраз вчасно, бо щури вже насідали й з боків, усе ближче і ближче підступаючи до нас. Пістолетні постріли зупинити їх не могли. Врешті і я змушений був схопити дрючка та відбивати цю жахливу атаку. Віоля стріляла доти, доки не витратила всі кулі. За якусь хвилю вона з’явилася з вилами і взялася колоти наліво й направо. Божевільні билися спокійно, без паніки, так, наче ніколи й не втрачали глузду. Лише їхній покусаний товариш, якого їм вдалося врятувати, аж пінився від злості, то переходячи в наступ, то стрибаючи назад, а то раптом кидався у саму гущу й люто топтав напасників ногами.

Окремі щури самі стрибали на дрючки і по дрючках вибігали просто на руки, а інші проривалися аж до наших ніг і по ногах вибиралися на спину. Доводилося їх руками зривати з себе, при цьому ранячи пальці. Тим часом інші кусали вже за ноги.

– Відступаємо до річки! – гукнув я.

Це було наше єдине спасіння. Там, за річкою, можна сховатися в металевому трамваї.

Один з божевільних раптом упав, послизнувшись, і враз усе його тіло вкрилося щурами. Він боронився як умів, кусаючи їх зубами, шматуючи руками і чавлячи коліньми, та звестися не міг ніяк. Кілька божевільних підвели його з землі, але в ту ж мить і вони затанцювали