Читати книгу - "Іди, вартового постав"

Всі присутні, ледь стримуючи відразливе гарчання — адже містер Горбик вдався до найстарішого на світі вчительського трюку, підвелися і пішли за ним слідом до виходу зі школи.

«Він обожнює письмові зізнання,— сказала Джін-Луїза своїм однокласникам.— Вважає, що це робить їх законними».

«Еге ж, він нічому не вірить, поки воно не написане»,— додав один з учнів.

«А коли воно написано, він вірить кожному слову»,— зауважив другий.

«Може, хтось намалював свастики на тротуарі?» — припустив третій.

«Це вже було»,— відповіла Джін-Луїза.

Вони повернули за ріг школи і зупинилися. Все було наче нормально: тротуар чистий, вхідні двері на місці, кущі не поламані. Містер Горбик почекав, поки підійдуть всі учні, а потім театральним жестом підніс палець догори.

«Дивіться,— проголосив він.— Дивіться всі!»

Містер Горбик був патріотом. Він головував у всіх кампаніях з розповсюдження військових позик, він організовував нудні й малоприємні виступи в актовому залі щодо Військової Боротьби — проекту, який він започаткував, яким пишався і який полягав у встановленні перед школою велетенської дошки з іменами всіх випускників СШОМ, які служили в армії. Учні дивилися на цю дошку з меншим захватом: директор зібрав з кожного по двадцять п’ять центів, а славу приписав собі одному.

Подивившись у напрямку, на який вказував палець, Джін-Луїза прочитала на дошці: «на службі своїй країн». Останню літеру затуляли, гойдаючись на свіжому ранковому вітерці, її фальшиві груди.

«Запевняю вас,— вів далі містер Горбик,— що буде краще, якщо підписане письмове зізнання лежатиме сьогодні у мене на столі не пізніше другої години. Учора я сам був тут,— він наголошував на кожному слові.— А тепер ідіть по своїх класах».

Це вже було серйозно. Він завжди крадькома підглядав і підслуховував під час шкільних балів, щоб застукати якусь закохану парочку. Зазирав у машини, лазив по кущах. Можливо, він бачив їх з Генрі. І навіщо тільки Генк надумав ті штуки викинути?

«Він блефує,— сказав Джемі під час перерви.— А з іншого боку — може, і ні».

Вони сиділи у шкільній їдальні. Джін-Луїза намагалася не привертати до себе уваги. Школа ось-ось могла вибухнути реготом, жахом і цікавістю.

«Послухайте мене врешті: давайте я йому все розповім».

«Не верзи дурниць, Джін-Луїзо. Ти ж знаєш, як важить для нього ця дошка. Та й, зрештою, це ж я зробив»,— сказав Генрі.

«Але ж, на бога, вони мої!»

«Зрозумій, як почувається Генк, Скауте,— втрутився Джемі.— Не може він тобі, дозволити зізнаватися».

«А, власне, чому?»

«Вкотре тобі повторюю — не можу і все. Утямила?» «Ні».

«Джін-Луїзо, вчора ти була моєю дівчиною...»

«Ніколи в житті я не навчуся розуміти чоловіків,— промовила вона, вже не закохана у Генрі.— Ти не мусиш мене захищати, Генку. Сьогодні я вже не твоя дівчина. Ти ж знаєш, що тобі не можна йому зізнаватися».

«Справді, Генку,— підтримав її Джемі.— Він не дасть тобі закінчити школу».

Атестат для Генрі означав більше, ніж для решти його друзів. Будь-хто з них, якби його виключили, міг би без проблем перейти до приватної платної школи.

«Ти зачепив його за живе, ось що,— казав Джемі.— І він не посоромиться виключити тебе за два тижні до закінчення».

«Тому це зроблю я,— підхопила Джін-Луїза.— Я просто мрію, щоб мене виключили».

І правда, школа набридла їй до нестями.

«Не в тім річ, Скауте. Ти просто не можеш цього зробити. Я міг би йому пояснити... хоча ні, я також не міг би пояснити,— Генрі поступово усвідомлював наслідки свого імпульсивного пориву.— Я нічого не зміг би пояснити».

«Гаразд,— сказав Джемі.— Ситуація така. Генку, я вважаю, що він блефує, хоча, ймовірно, і ні. Ти ж знаєш, який з нього нишпорка. Не виключаю, що він вас чув, ви ж практично сиділи у нього під вікном».

«Але в кабінеті було темно»,— заперечила Джін-Луїза.

«Він любить сидіти в темряві. Якщо йому зізнається Скаут, їй буде нелегко, але якщо зізнаєшся ти, він тебе виключить, точно кажу, а тобі треба отримати атестат, синку».

«Джемі,— перебила Джін-Луїза,— чудово, що з тебе такий філософ, але ми застрягли на місці».

«Твоє становище ось яке, Генку,— говорив Джемі, холоднокровно не звертаючи на неї уваги.— Ти будеш у скруті, якщо зізнаєшся, і будеш у скруті, якщо не зізнаєшся». «А я...»

«Стули рота, Скауте,— розізлився Генрі.— Тобі невтямки, що я не зможу людям в очі дивитися, якщо дозволю тобі до нього піти?»

«Ой, тримайте мене, ніколи не бачила я аж таких героїв!»

Раптом Генрі підхопився.

«Чекайте! — загорлав він.— Джемі, дай мені ключі від машини і прикрий мене на уроці. Повернуся на політекономію».

«Міс Морбик почує, що ти від’їжджаєш, Генку».

«Він не почує. Я викочу машину на дорогу. Крім того, він буде в класі».

З уроку містера Горбика було легко зникнути непомітно. Він мало цікавився особистостями учнів, знаючи прізвища тільки найзухваліших з них. Місця в рядах у бібліотеці були закріплені за конкретними учнями, та коли хтось із них висловлював бажання прогуляти урок, лави змикалися, й учень, який сидів у кінці ряду, виносив зайвий стілець у вестибуль, а після уроку приносив назад.

Джін-Луїза не слухала пояснень вчительки англійської, а коли проминули сповнені тривоги п’ятдесят хвилин, Генрі перехопив її дорогою до кабінету суспільствознавства.

«Слухай уважно,— скомандував він.— І роби точно як я кажу: ось як ти йому зізнаєшся. Пиши,— він дав їй олівець, і вона розгорнула зошит.— „Шановний містере Горбик. Схоже, що вони мої“. Підпишися повним іменем. Краще наведи чорнилом, щоб він повірив. А потім ще до опівдня піди й віддай це йому. Зрозуміла?»

Коли Джін-Луїза увійшла до кабінету суспільствознавства, то збагнула, що всьому кінець. Учні групками перешіптувалися і пересміювалися. Вона витерпіла посмішки і дружні підморгування незворушно — їй навіть стало легше. Це тільки дорослі завжди вишукують найгірше, подумала вона, а її однолітки, вочевидь, повірили в розповіді Джемі й Генка. Але чому вони їй самій нічого не сказали? З них глузуватимуть до скону, але їм байдуже, бо вони закінчують школу, а їй ще тут поневірятися цілих три роки. Ні, Міс Морбик її виключить, і Атикус відішле її до іншої школи. Атикуса шляк трафить, коли Міс Морбик йому повідає цю кляту історію. Щоправда, Генк врятується. Вони з Джемі