Читати книгу - "Таємний посол. Том 1"

Почало світати. Над морем зачервонів край неба. Марійка готувала сніданок, застеливши стіл новим вишитим настільником. Момчил витяг з погрібця барило ракії. Нічний подвиг Звенигори зворушив старого і розсіяв його сумніви щодо втікачів. Піднімаючи вгору келих, Момчил урочисто сказав:

— П’ю за здравіє хороброго юнака[67] Арсена!.. За ваше повернення на батьківщину, другарі! Щоб жоден турчин не переступив вашої дороги!

З хатини знову долинув стогін Якуба.

— Крім нашого друга Якуба, — вставив Арсен. — Бо не кожен вашенець[68] — приятель, бай Момчиле, і не кожен турчин — ворог… Буває свій — гірше ворога: продасть і гроші полічить…

Він перехилив келих. Ракія була запашна, настояна на якихось гірських корінцях.

Момчил випив теж і ще міцними білими зубами відкусив шматок смаженої баранини. Побачивши, що Златка знову вийшла до Якуба, він сказав:

— Це так, друже. А проте, я ніяк не второпаю, чому вам такі дорогі цей турчин і туркеня.

Арсен витер долонею рота.

— Тепер нам нема чого приховувати од вас, бай Момчиле. Якуб — наш приятель. Він з нами брав участь у повстанні проти спагії, який тримав його у в’язниці. І ніякий він не купець… Ми разом тікали через море до нас додому. А буря прибила фелюку до Болгарії. Ось чому ми опинилися тут. Тепер наша доля у ваших руках, бай Момчиле. Захочете з Марійкою допомогти нам — спасибі велике, не захочете — ми зразу ж підемо в гори. І Якуба понесемо з собою. Ми його не можемо кинути.

Момчил заперечливо похитав головою:

— Що ти, другарю! Балканджії з діда–прадіда чесні люди! Бідні, але чесні і добрі. За добро вони ніколи не відплачують злом. Хай Якуб з дівчиною залишається в нас у колибі. А ви сховаєтесь у горах, поки він одужає.

— Віват! Hex жиє! — рявкнув Спихальський, наливаючи четвертий кухоль ракії. — Пан Момчил єсть бардзо добрий чловєк! Хай тільки повернуся додому — вишлю панові з оказією бочку мальвазії[69], а панночці Марійці оксамиту на вбрання і золотий перстень! Я, щоб ви знали, не якийсь там жебрак! Я уродзоний шляхтич єстем!

— Замовкни, пане Мартине, — нахмурився Арсен. — А то Момчил подумає, що ми всі хвальки несусвітні.

— Пане! — спалахнув Спихальський.

— Не сердься, пане Мартине, — примирливо сказав Арсен. — Бракувало ще нам тут пересваритись. Я ось що хочу сказати. Ховатися в горах не буду. Мені треба в Бургас добратись, а звідти до Рудника.

— До Рудника? — перепитав Момчил. — Ми бували там з Марійкою. Але що примушує тебе, Арсене, їхати туди?

— Я повинен розшукати там одного невільника і викупити його. Якщо зможеш, бай Момчиле, дати мені човен, щоб допливти до Бургаса, буду тобі дуже вдячний.

— Але ж ти сам не справишся в дорозі.

— Мені допоможе пан Мартин…

— Атож, — буркнув Спихальський, одстовбурчивши вуса.

— Я не про те, — заперечив Момчил. — Ви чужинці, і вас дуже швидко схопить стража. Якщо так, то я попливу з вами. Я знаю дорогу, звичаї…

— Ні, дідусю, — втрутилась Марійка, яка уважно вслухалася в розмову, — якщо на те пішло, то попливу я. Хто знає, скільки днів піде на цю поїздку, а тобі треба бути дома. Хіба ти забув, що днями прибуде стамбульський гість? Та й Драган незабаром повернеться…

— А й справді, — замислився Момчил. — Мені не випадає їхати. Доведеться тобі, Марійко, супроводжувати наших гостей.

Арсен недовірливо глянув на дівчину. Момчил перехопив той погляд.

— Ти сумніваєшся в ній? Козаче, ти не знаєш наших балкан–джійок! Марійка варта доброго юнака.

— Дідусю! — зашарілася дівчина.

— Не буду, не буду, внучко! іди приготуй усе в дорогу. Візьми запасів на тиждень. і не барись. Ви повинні через годину вирушити.

4

Човен плив шпарко, злегка погойдуючись на хвилях. Спихальський помостив сухі рибальські сіті, приліг на них, і скоро почулося його могутнє хропіння. Арсен сидів біля стерна, а Марійка задумливо дивилася на далекий синій берег, що пропливав з правого боку.

На другий день надвечір вдалині показався Бургас. Човен вирішили залишити під наглядом Спихальського між очеретами у затишному гирлі якоїсь річки. Повечерявши, лягли спати.

Ніч минула спокійно. З першими променями сонця, що піднімалося з–за моря, Арсен і Марійка вирушили в дорогу. ішли швидко, бо хотіли до вечора повернутися назад.

Дорога весь час піднімалася вгору і петляла поміж зеленими виноградниками. Назустріч котилися важкі незграбні гарби, запряжені сірими круторогими волами. На гарбах сиділи поважні болгари у білих штанях, чорних сукняних камізельках і високих овечих шапках. Їхні худі запечені на сонці і вітрах обличчя були суворі, ніби витесані з каменю.

Всіляке добро: шкури, зерно, сушений виноград, поташ — текло тими гарбами до портового міста Бургаса, а звідти морем до Стамбула чи в заморські краї.

Ніхто не звертав уваги на ставного молодика і дівчину, що поспішали, заклопотані, збиваючи ногами дорожню куряву. Опівдні вони зупинилися на високому горбі, звідки відкрився вид на широку долину, де розкинулося село з рудими черепичними та сірими очеретяними покрівлями.

— Оце й Рудник, — сказала Марійка. — А ген і маєток спагії!

То був кам’яний будинок, оточений високим муром і дворовими будівлями. Здалеку він скидався на фортецю. Насправді то був звичайний маєток турецького спагії, викладений руками райя — селян–кріпаків. Однак міцні стіни будинків, стаєнь та інших будівель надійно захищали господаря від раптового нападу і в разі потреби могли витримати облогу гайдуцького загону.

Дубові ворота були на замку, і Арсен загрюкав у них кулаком. Спочатку з подвір’я долинув собачий гавкіт, а потім у хвіртці відчинилося невеличке віконце і в ньому показалася скуйовджена чуприна сонного сторожа.

— Що за люди? Кого вам? — блимнув круглим совиним оком.

— Ми хочемо бачити господаря, — сказав Арсен і тицьнув у віконце срібну монету. — Відчини, будь ласка, чоловіче.

Ворота відчинилися, і подорожні зайшли на просторе подвір’я.

— Прошу сюди, на лавочку, — зігнувся турок. — Почекайте, поки я дізнаюсь, чи захоче господар допустити вас перед світлі очі.

Незабаром він повернувся і завів Арсена до невеличкої кімнати. Там посередині стояв низенький столик, а довкола нього жовтіли пухкі шовкові подушки.

— Хай ага почекає тут, — промовив старий. — Господар зараз вийде.

Він одхилив важкого килима, що заміняв двері, і зник за ним.