Читати книгу - "Українська міфологія"

Приходжу розказую, а вони кажуть: «Ми тобі казали, шоб ти прийшов вчасно. Ти чого пішов до стодоли?» Але, каже, я видів, шó мене кóдало. Я як йшов, на плоті сиділо шось таке як панок, в капелюшкý, коло плота. І курив зиґар, таку маленьку файочку. Але я його минув фірткою і пішов. А він сидів на воротáх. І він прийшов — давай мене кóдати, давай мене товчи. То вони мали. Але вони мали такі коні — він їм все вичистив ті коні — ті коні вибрикóві, такі вóпашні…»[780]

— «Кілько то старі люди росказували — сидів на мóсті файку курив. Як до Деревлєн (с. Деревляни Кам’янка-Бузького району — В. Г.) їхати, той міст, — там він найбільше сидів, людей навертав або до Стрептова назад, або до Деревлєн. Тамка на озері, як сі їде до Деревлєн по правому боці, і там колись, чи то за пана, чи то ше як богачі там мали, діжкó з вóгірками колись там тримали, в тій воді, то він сидів колисавсі на тій діжці».[781]

— «Як в нас Богдан ще був, та й каже — я вийшов, а то, каже, такий панич в капелюсі від Галанюкових через наш ґрунт до сусіди. Ну а відтак вже пішла пóголоска…»[782]

До уявлень про подобу чорта наближені й перекази з колишньої Проскурівщини про «вихованця» як про «маленьку істоту, вповні схожу на людину і з маленькими рогами».[783] Схоже описували його й на Бродівщині:

— «Один раз розказували, шо був десь один дядько (але він вже вмер), тоже десь, видно, мав того, з рогами. І казали, шо вони пішли десь на сіно, а він був в них наймитом, і казали йому: всюди ходи, всьо бери, тільки на гору не заглядай. Ну а то молодий був, і каже, шо то, значить, шо я на гору не загляну? І взяв заглянув на гору, а там як до него такий рогатий хлопчик язика виставив, [то,] каже, чуть не забився. А той господар пішов та й каже: «Чого ти туда заглядав?» То той («з рогами» — В. Г.) вже якось йому повідомив, шо той заглядав до него».[784]

— «Тут в нас сусід був в тюрмі (ну а як — в тюрмі різні люди є…). Він собі купив чортика, такого маленького хлопчика (я не виділа, але так казали). І варив йому кашу, тільки без солі, і носив. Потом жінку мусів віддати, жінку зарізали… Казала та жінка, во де він мав того чорта, а то я сама питалася в неї, чи де вона виділа коли його. А вона каже: «В садку сидить — во-во — хитається, два ріжки має сивих», — але я ніц не бачила».[785]

На Волині трапляється й варіант уявлень, у якому домашній дух постає як чорний або надміру великий заєць:

— «Той хутор від Гаїв (с. Гаї Кременецького району — В. Г.) був кілометри три з половиною — чотири. То там було штири хаті, і там був домовик. Бачили його — собакою, котом чорним. То в хаті крайній в тім хуторі було. Завше дід їде до міста, батьки їдут з дідом. А дід керував. Але так поїхали до міста, а там з другого хутора прийшли більші хлопці. Десь там в діда табак є, курити. А була пасіка. Пішли на пасіку. А він тримав вулії. А колись табак було за Польщі — строго. Ну, та пішли в пасіку. Ті відчиняли вульї, де на очках нема пчіл. Як одчинили — а там заєць лежить чорний. Він вигульнув! По саду гонились за ним, гонилися (а садок закритий) — десь подівся. Закрили того вулья. Там сіно було вимощене, і він там. То був той домовик. Той, шо для пчіл помагав. Мед і всьо інше. Найшли улья з табаком. Хлопці забрали і пішли. Їдут з міста. Ми побігли, відчинили ворота. А дід батогом нас. «Ви чого, — каже, — по пасіці ганялись?!» А він вже нажалівся [дідові]. То той мав там».[786]

— «На Панькóвій (с. Панькова Бродівського району — В. Г.) — то вони вибралися до Рáдехова — там був такий, Мандзя´ писавсі, то він знав, багато знав… і мав того домовика вдома. А з Лопатина жінка, ми рáзом шість літ на цегóльні робили, вона бýла нáймачкою там в него. І мали вони їхати до Бродів. Каже: «Мариню, прóйдеш до нас, бо ми їдем до Бродів. А ти прóйдеш на господáрку, але, Мариню, до комори не йди». А вона — ай Боже!.. А мене так аж коле, жеби до теї комори загля´нути, шо там є. Вони поїхали, а я, каже, подивлюся, шо там є, а їм не скáжу, жи я дивиласі. Каже: я відчинила двері, а там такий заяць— витріщив очі, з такими великими вухами, сидит коло скрині. А я — раз — зачинила двері. Нáшо я туди йшла? Але я не признаюся їм, жо я дивиласі. Вже вони їдут. Я хутко побігла, відчинила браму, а та господиня каже: «Мариню, як я тебе просила, [що] Мариню, не йди до комори, — чого ж ти ходила?» Каже: «Чуєте, я там виділа такого великого заяця з такими великими вочима…» — «То, — каже, — наш прия´тель…»[787]

Іноді такого зайця описують як напівзайця-напівчорта: «Тут єден мав чорта. Ну во тут є хата, зараз пустує, то там було. Во підете ви — і чути, як він вночі товчеться. О-о-о, я видів його на свої очі: як добрий заяць, роги мав, хвіст мав. Був похожий на зайця, але він був більший, ну десь мав півметра. Ми з тим хлопчиськом бавились, ми ше були малими, коло теї хати, а він сам з хліва вилетів — і коло нас, коло нас… Я як прилетів додому, то відійти не міг. Чорний, мав червоні зуби, великі вуха, роги. Я вже так не пам’ятаю. Там во хлопці були, вже старші від мене, кавалєри вже були, то вони як йшли спати, то не могли спати, бо він перенесе їх на другий бік. Тепер ніхто в тій хаті не жиє, там ніхто не йде до тої хати, і так вона стоїть».[788]

Годованець не завжди має форму. Досить часто його прояви пов’язані з вогнем, іскрами: він створює видиво, ніби горить хата або світить у безлюдній хаті: «Я вже то в газетах читала, шо то домовик. Диявол, то казали, шо він в тій хаті був. Він і на кота перетворювався. Люди багато [бачили, що] було. То перейде якийсь панок. Годóванка казала, шо вона як йшла