Читати книгу - "Який чудесний світ новий!"

Як ні – мені готуйте шлюбне ложе

У тому ж склепі, де лежить Тибальт... [17]

На цих Джульєттиних словах Гельмгольц не витримав і вибухнув нестримним реготом.

Мати й батько (ґротескна непристойність) примушують доньку мати того, кого вона не хоче! А ця ідіотка-дівчина навіть не каже їм, що вона вже мала того, кому віддала перевагу (принаймні на ту мить)! Ця непристойна абсурдність ситуації робила її просто комічною. Гельмгольц доклав героїчних зусиль, щоб бодай трохи вгамувати свою нестримну веселість; але слова «мамо люба» (які Дикун вимовив тремтячим і сповненим муки голосом) і згадка про мертвого Тибальта, який, очевидно, лежав там некремований, марнуючи свій фосфор задля якогось тьмяного склепу, – це для нього було вже занадто. Він реготав і реготав, аж поки в нього з очей бризнули сльози, реготав неугавно, а тим часом поблідлий від наруги Дикун люто на нього зиркнув і, не чекаючи, поки вщухне регіт, обурено згорнув книжку, підвівся і з виглядом людини, що збирає перли, які він метав перед свинями, запхав її глибоко в шухляду.

— А все ж таки, – мовив Гельмгольц, коли нарешті спромігся перевести подих і вибачитися, достатньо цим догодивши Дикунові,

щоб той погодився вислухати його пояснення, – я дуже добре знаю, що такі ось сміховинні й божевільні ситуації потрібні; бо просто неможливо написати по-справжньому добре про якісь інші речі. Чому цей старий майстер так чудово володів технікою пропаганди? Бо він розповідав про такі несамовиті й болісні речі, які всіх хвилювали. Треба відчути сум і біль; інакше вам ніколи не вигадати по-справжньому добрих, пронизливих, як рентгенівське проміння, фраз. Але батьки й матері! – Він похитав головою. – Ти не можеш від мене очікувати серйозного виразу обличчя, коли я чую про батьків і матерів. І кого може схвилювати те, чи матиме хлопець дівчину, чи ні? (Дикун здригнувся; але Гельмгольц, який замислено втупився в підлогу, цього не помітив.) Ні, – завершив він, зітхнувши, – це не спрацює. Нам потрібен якийсь інший різновид шаленства і насилля. Але ж який? Який? Де нам його знайти? – Він замовк; а тоді помахав головою і сказав: – Я цього не знаю. Не знаю.

РОЗДІЛ 13

Генрі Фостер виник примарою в сутінках складу ембріонів.

— Хочеш піти нині вечором на чуттєвки?

Леніна мовчки похитала головою.

— Ідеш з кимось іншим? – Йому було цікаво знати, хто з його друзів кого має. – З Беніто? – запитав він.

Вона знову похитала головою.

Генрі зауважив утому в цих пурпурових очах, ледь помітну блідість під вовчаковою Глазур’ю, печаль у кутиках червоних неусміхнених уст.

— Ти часом не захворіла? – дещо стурбовано поцікавився він, побоюючись, чи не підхопила вона раптом одну з небагатьох, які ще залишилися, інфекційних недуг.

І     знову Леніна тільки похитала головою.

— В будь-якому разі тобі варто піти до лікаря, – порадив Генрі. – Якщо ходиш у лікарню, не потрапиш у трупарню, – сердечно додав він, акцентуючи на цій гіпнопедичній приказці. – Можливо, тобі потрібен замінник вагітності, – припустив він. – Або посилена процедура З.Д.П. Бо інколи, знаєш, стандартний замінник пристрасті не зовсім...

— Ой, заради Форда, – урвала нарешті свою вперту мовчанку Леніна, – заткайся! – і вона знову зосередилася на своїх занедбаних ембріонах.

Процедура З.Д.П., якраз! Вона б, мабуть, розреготалася, якби не була готова ось-ось розплакатися. Немовби їй бракувало власної Д.П.! Вона тяжко зітхнула, наповнюючи шприц.

— Джоне, – пробурмотіла вона собі під ніс, – Джоне... – А тоді забідкалася: – Мій Форде, дала я сюди ін’єкцію від сонної хвороби чи не дала? – Вона ніяк не могла цього пригадати. Врешті-решт вирішила не ризикувати з подвійною дозою і рушила далі вздовж конвеєра до наступної пляшки.

За двадцять два роки, вісім місяців і чотири дні від цієї миті перспективний молодий альфа-мінусовий адміністратор у Мванза-Мванзі помре від трипаносомозу – першого випадку сонної хвороби за понад півсторіччя. Зітхнувши, Леніна продовжила свою роботу.

Годиною пізніше в роздягальні Фанні почала завзято протестувати.

— Але ж це абсурдно доводити себе до такого стану. Просто абсурдно, – повторила вона. – І заради чого? Заради якогось чоловіка – одного-єдиного.

— Але ж він той, кого я хочу.

— Немовби в світі немає мільйонів інших чоловіків.

— Але я їх не хочу.

— Звідки тобі знати, якщо ти не пробувала?

— Я пробувала.

— Але скількох? – зневажливо знизала плечима Фанні. – Одного, двох?

— Десятки. Але, – вона похитала головою й додала: – нічого доброго там не було.

—  Ну, то маєш бути наполегливішою, – почала її повчати Фанні. Хоч явно було видно, що її впевненість у власних приписах похитнулася. – Без наполегливості нічого не досягти.

—  Але тим часом...

—  Не думай про нього.

—  Я не можу.

—  Зажий тоді сому.

—  Я заживаю.

—  Ну, то й продовжуй.

—  Але в проміжках він і далі мені подобається. І так буде завжди.

—  Ну, якщо вже на те пішло, – рішуче заявила Фанні, – піди тоді й заволодій ним. Хоче він того чи ні.

—  Якби ж ти знала, який він жахливо дивний!

—  Тим паче треба діяти рішуче.

—  Легко тобі таке казати.

—  Не слухай його дурниць. Дій. – Фаннин голос бринів, наче сурма; таке враження, що вона була лекторкою Ф.А.Ю., яка виступала з вечірніми настановами перед бета-мінусовими підлітками. – Так, дій... і негайно. Прямо зараз.

—  Мені страшно, – пробелькотіла Леніна.

—  Ну, то спочатку зажий півграмульки соми. А я мушу йти скупатися. – І вона рушила геть, тягнучи за собою рушник.

Задзеленчав дзвінок, і Дикун, який нетерпляче очікував Гельмгольца, сподіваючись, що той нині прийде (бо вирішивши нарешті розповісти Гельмгольцові про Леніну, він ледве міг дочекатися тієї миті, коли зможе йому висповідатися), зірвався на ноги й побіг до дверей.

—  Я передчував, що ти прийдеш, Гельмгольце, – вигукнув він, відчиняючи двері.

На порозі стояла в білій ацетатно-сатиновій матросці і з білою кругленькою шапочкою, недбало зсунутою набакир на ліве