Читати книгу - "БЖД"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Чому він це робить? – спитав я несподівано й всівся поряд із Анжелік на підлозі, спробувавши скласти ноги в позу лотоса.
Анжелік якось зацьковано зиркнула на мене й прикрила груденята моєю футболкою.
—Хто і що робить?
—Ну, твій кінчений папік, чому він тебе б'є?
Тоді вона рвучко схопилась і вліпила мені такого ляпаса, що мене аж розвернуло, а вже наступної миті впала на матрац, затулила долонями обличчя й заплакала.
Я попензлював на кухню варити каву.
Надувати матрац чималенького розміру, сподіваючись тільки на легені, особливо на власні легені, справа дуже невдячна. Буквально на другій хвилині тобі починає здаватися, що матрац насправді ніякий не матрац, я якась загадкова жива істота, що намагається висмоктати з тебе геть увесь кисень, а куди ж ти без нього, без кисню? Усвідомивши це, ти на мить зупиняєшся, і тоді загадкова істота навпаки починає тебе надимати, роздуваючи тобі щоки – і так повторюється добрі кількадесят разів.
Я вирішив, що ми спатимем на даху, я бодай у такий спосіб хотів заспокоїти Анжелік, тому випер матрац нагору й таки його надув. Потому я ще кілька хвилин продовжував сидіти на теплій смолі даху, намагаючись збагнути, які зірки довкруж мене справжні, а які не зовсім, тобто такі, що існують тільки в моїх очах від браку кисню. Хоча мені, якщо чесно, було до дули – я не збирався чекати, доки одна з них упаде, щоб загадати бажання, бо їх у мене просто не було, я не збирався орієнтуватися за цими зірками, бо знав, що позаду мене є металеві сходи на шістнадцятий поверх, що там є квартира, яку ми винаймаємо з Ікарусом у старого алко-навта Рулерта, а в тій квартирі є білява Анжелік із телефонної служби довіри, і на душі в неї повне лайно. Тож про які нафіг зірки може йтися?
– Ну й на біса ти мені вламала? – буркнув я. Ми сиділи на матраці на даху й дивилися на нічне місто, що нагадувало велетенську летючу тарілку, яка напоролася на телевежу й тепер лежала біля її підніжжя.
—Я? – підсунулась до мене ближче Анжелік. – Сказати чесно?
—Спробуй принаймні...
—А я не пам'ятаю, на біса...
– Охуїти можна. .. – я в шоці похитав головою. На нас лягало жовте місячне світло, й мені якоїсь миті почало здаватися, що ми перші люди, зліплені всевишнім із глини, і що Всевишній закинув нас на дах цієї висотки зі словами «ну, любі мої, ви собі розважайтеся», а сам пішов до найближчого пабу. І ось щойно він залишив нас
без нагляду, ми вляпалися в усі можливі й неможливі халепи...
—І взагалі, не кажи так, – додала за якусь мить вона.
—Як це так?
—Ну... «охуїти можна...»
—А чого я не маю казати «охуїти можна», коли охуїти справді можна?
—Невже так важко охуїти й не казати цього?
—Ну, – знизав я плечима, – взагалі-то, важко, у мене це спадкове... От я лаюся, й матінка моя лаялася, і бабуся, мабуть, теж...
—І мій кінчений...
—Ні, ти не розумієш, я змалку лаюся, з шести років... У мене тоді дико болів зуб, матінка привела мене в поліклініку, а на дверях у стоматолога висів папірець «прінімаєт практікант». Я тоді досить кепсько уявляв, хто такі практиканти... І от мама сказала: любчику, може потерпиш до завтра? Це ж ПРАКТИКАНТ, туди його наліво! Але я лиш заперечно похитав головою й справді сів у крісло до практиканта. Мама, оперуючи фразами «туди його наліво», «сраний зуб», «обережно, твою мать, затямив? бо вирву тельбухи!», пояснила йому, що й до чого, а потім навіщось додала, що я дуже нервова дитина, дуже-дуже нервова дитина й часом навіть небезпечна... Практикант якось загадково посміхнувся й вийняв свої садистські щипці, що вже за мить опинилися в мене в роті. І тут я відчув, розумієш, відчув, що цей недоумок тримає не той зуб, який треба, а сусідній, я хотів йому про це сказати, я намагався, але в мене вийшло тільки «веуаввуе!!!» «Так-так, – похитав головою
практикант, – мене попередили, що ти дуже нервова дитина, дуже-дуже нернона й чаеом паніть небезпечна... Тільки не здумай кусатися...» Після цього він різким рухом нидрав мені здорового зуба... Кілька хвилин я був в ауті, потім сяк-так зліз із крісла, практикант саме підвалив до мене й, показавши мені видертого зуба, спитав: ну як, дурнику ти нервовий-небезпечний, боляче було? «Йоба-не ти чмо», – відповів я й щосили ввалив йому з ноги по яйцях... Мені тоді було шість, і в принципі я ні про що не шкодую...
Розповівши цю зворушливу історію до кінця, я зиркнув на Анжелік, але вона вже спала або принаймні вдавала, що спить, притулившись у мене під боком. Я вклав її на матрац і вкрив пледом, що його обачно захопив із квартири. А потім ще довго лежав поруч із нею, втикаючи на глибоке-глибоке небо, що почало здаватися мені прозорою водою з безліччю перлин, моїх перлин. І я знав, що в жодного божевільного пірнальника не стане кисню, аби їх дістати. Я думав про це і чогось ловив такий кайф, немов у мене були тонни золота в усіх найпотужніших банках світу.
Ранок зустрів мене не зовсім привітно. Я, здається, уже казав, що, прокидаючись, люблю ще деякий час лежати із заплющеними очима.
– Це що за хєрня? – почув я десь над собою.Я позіхнув, але очей не розплющив.
– Це що за хєрня? – пролунало ще раз, проте вже більш наполегливо. До словесного пасажу долучилися кроки, що задріботіли довкола
матраца. Новий день починався з риторичних питань, і це мені недуже подобалось.
Розплющивши одне око, я переконався, що Анжелік спить, згорнувшись калачиком у мене під боком. Довелось розплющити й друге око. Це дало певні наслідки, не скажу, що приємні. Праворуч від себе я побачив невисокого чолов'ягу в брудній фуфайці й шапці-пєтушку. Оскільки на вулиці було за двадцять, то пєту-шок, певно, мав бути частиною його іміджу. Спека ніщо – імідж понад усе... Мене чогось знову тягло на рекламні слогани...
І тут чолов'яга раптом почав ходити довкола нашого матраца. Складалося таке враження, що він вважає себе цілковитим господарем ситуації. Що я надув матрац і влігся спати з Анжелік не
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «БЖД», після закриття браузера.