Читати книгу - "Крадійка книжок"

Мерова дружина кивнула. Лізель Мемінґер, безперечно, мала одну властивість — вона не крала зайвого. Вона цупила лише ті книжки, яких конче потребувала. Зараз книжок їй не бракувало. Дівчинка вже чотири рази перечитала «Людей з бруду» і тепер насолоджувалася повторним знайомством зі «Знизуванням плечима» . А також щоночі перед сном вона розгортала свого надійного посібника з копання могил. Глибоко всередині нього було сховано «Навислого чоловіка». Лізель про себе повторяла слова і торкалася пташок. Гортала шелестливі сторінки, дуже повільно.

— До побачення, пані Германн.

Дівчинка вийшла з бібліотеки, пройшла коридором, вимощеним деревом, і покинула будинок крізь страхітливі двері. За звичкою, вона ще трохи постояла на східцях, оглядаючи Молькінґ, що розкинувся внизу. Того дня місто огорнуло жовтавим туманом, він пестив дахи будинків, ніби ті були маленькими кошенятами, заповнював вулиці, ніби ванну.

Коли крадійка книжок дійшла до Мюнхенської вулиці, їй довелося минати чоловіків і жінок — дівчинка в дощовику, яка, не соромлячись, мандрувала від смітника до смітника. Ніби заводна іграшка.

— Ось вона! — Лізель радісно усміхнулась мідним хмарам, втішено просунула руку і видобула пожмакану газету. Хоча першу й останню сторінки посмугували чорні сльози фарби, вона обережно склала її навпіл і запхала під пахву. Декілька останніх місяців таке траплялося щочетверга.

Тепер єдиним днем, коли дівчинка відносила прання, був четвер, і він зазвичай давав свої плоди. Лізель ніколи не вдавалося втихомирити свій тріумф переможця, коли їй траплявся «Молькінзький Експресс» або якась інша преса. Знайшла газету — значить, день минув не дарма. А якщо у газеті ще й був нерозгаданий кросворд, то це взагалі прекрасний день. Дівчинка приходила додому, зачиняла двері і несла її Максу.

— Кросворд? — зазвичай питав він.

— Нерозгаданий.

— Чудово.

Усміхаючись, єврей брав стос паперу і починав читати у скупому світлі підвалу. Частенько Лізель спостерігала, як він зосереджено читав газету, тоді розгадував кросворд і брався знову її перечитувати, від початку до кінця.

Почало теплішати, і Макс більше не виходив з підвалу. Вдень двері до підвалу були прочинені, аби з коридору проникав бодай малесенький сонячний промінчик. Хоча й коридор не купався у світлі, за певних обставин треба користатися тим, що є. Навіть тьмяне світло краще, ніж темрява, до того ж їм доводилося економити. Гас іще не був у дефіциті, але краще якнайменше його використовувати.

Зазвичай Лізель сиділа на купі полотен. Вона читала, а Макс розгадував кросворд. Вони сиділи за декілька метрів одне від одного і лише зрідка розмовляли — у підвалі було чутно тільки шелест від перегортання сторінок. Частенько дівчинка, поки була в школі, залишала свої книжки для Макса, щоб і він міг їх прочитати. Якщо Ганса Губерманна і Еріка Ванденбурґа міцно поєднала музика, то Макса і Лізель тримали вкупі безмовні зграї слів.

— Привіт, Максе.

— Привіт, Лізель.

А тоді сідали і читали.

Інколи вона спостерігала за ним. Лізель дійшла висновку, що найкращий опис для Макса — це портрет блідої зосередженості. Шкіра бежевого кольору. У кожному оці трясовина. І дихав він, як утікач. Відчайдушно, проте беззвучно. Тільки груди зраджували в ньому щось живе.

Усе частіше дівчинка, заплющивши очі, просила Макса перевірити у неї ті слова, у яких вона постійно робила помилки, і завжди лаялась, якщо вони все одно їй не давалися. Тоді вона підводилася і писала їх на стіні, більше десятка разів. Обоє — Макс Ванденбурґ та Лізель Мемінґер — разом вдихали запах фарби і цементу.

— Бувай, Максе.

— Бувай, Лізель.

У ліжку дівчинка лежала з розплющеними очима — уявляла його внизу, у підвалі. У її нічних видіннях він завжди спав повністю одягненим і навіть у черевиках — на випадок якщо знову доведеться тікати. Він спав з одним розплющеним оком.

Метеоролог: середина травня

Лізель відчинила двері і водночас розтулила рота.

На Небесній вулиці її команда розбила команду Руді з рахунком 6:1, і Лізель тріумфально влетіла до кухні, поспішаючи у всіх подробицях розказати мамі з татом про гол, якого вона забила. А тоді помчала до підвалу, щоб описати його Максу, удар за ударом, а він, відклавши газету, уважно слухав і сміявся разом з нею.

Коли яскрава оповідь про гол підійшла до кінця, підвал на декілька хвилин заповнила цілковита тиша, а тоді Макс повільно перевів погляд на дівчинку.

— Можна тебе про щось попросити, Лізель?

Досі під враженням від свого голу, вона зіскочила з купи полотен. Лізель нічого не відповіла, але її рухи чітко вказували на те, що вона готова зробити усе, що він попросить.

— Ти розказала мені все про свій гол, — промовив він, — але я не знаю, який там надворі день. Я не знаю, чи світило сонце, коли ти забивала, чи, може, хмари затягнули небо. — Макс провів рукою по своїй коротко підстриженій чуприні, а його трясовинні очі благали про найпростіше. — Можеш визирнути надвір і розказати мені, яка там зараз погода?

Отож, Лізель побігла нагору. Вона зупинилася за кілька футів від обпльованих дверей і озирнулася навколо, вивчаючи небо.

Повернувшись назад до підвалу, вона розповіла:

— Небо сьогодні блакитне, Максе, а на ньому — велика і довга хмара, що розтягнулася, як мотузка. На її кінці сонце, схоже на жовту дірку…

Тоді Макс зрозумів, що тільки дитина могла дати йому такий звіт про погоду. На стіні він намалював довгу мотузку з тугими вузлами і яскраве жовте сонце на її кінці — таке, що можна в нього пірнути. На мотузяній хмарі він зобразив дві фігурки — худорляву дівчинку і змарнілого єврея: вони йшли, рука біля руки, до яскравого сонця, що фарбою стікало донизу. Під малюнком Макс написав одне речення.

НАСТІННІ СЛОВА МАКСА ВАНДЕНБУРҐА

Був понеділок, і вони йшли до сонця по канату.

Боксер: кінець травня

Максові Ванденбурґу залишилися тільки холодний цемент і море часу наодинці з ним.

Хвилини були безсердечними.

Години — нещадними.

У ті миті, коли він не спав, над Максом завжди нависала рука часу — і ніколи не соромилась його викручувати. Усміхалася, здушувала і дозволяла жити. Яке велике зло — дозволити комусь жити.

Хоча б раз на день Ганс Губерманн спускався східцями донизу і трохи з ним розмовляв. Час від часу Роза приносила зайву скоринку хліба. Та найбільше він цікавився життям лише тоді, коли у