Читати книгу - "Меч приречення"

— Вухам своїм не вірю, — протяжно сказав Горицвіт. — Я, я маю бути другим бардом? Додатком до іншого музи́ки? Я? Ще я так низько не впав, мосьпане, щоб комусь підігравати!

Друхард почервонів.

— Даруйте, пане майстре, — пробелькотів. — Я не так хотів сказати… То все жона… Даруйте…Зробіть честь…

— Горицвіте, — тихо прошипів Геральт. — Не задирай носа. Нам ті гроші потрібні.

— Ти мене не вчи! — роз’єрепенився поет. — Я носа задираю? Себто я? Ти диви! А що про тебе казати, як ти щодня відкидаєш добре платні пропозиції? Гірікки не вб’єш, бо й так вимирає, панорпу ні, бо нешкідлива, нічницю ні, бо милесенька, дракона ні, бо кодекс забороняє. Я, щоб ти знав, теж шануюся! Теж маю свій кодекс!

— Горицвіте, я тебе прошу, зроби це для мене. Трішки жертовності, чоловіче, нічого більше. Обіцяю, що не перебиратиму наступним замовленням, хоч би яке там було. Ну, Горицвіте…

Трубадур, втупившись у землю, пошкріб заросле м’якою світлою щетиною підборіддя. Друхард, роззявивши рота, присунувся ближче.

— Пане майстре… Зробіть таку честь. Жінка не пробачить, що я вас не упросив. Ну… Нехай буде тридцять.

— Тридцять п’ять, — твердо сказав Горицвіт. Геральт усміхнувся, з надією втягнувши носом смаковитий запах, яким віяло від господи.

— Згода, пане майстре, згода, — швидко сказав Телері Друхард, так швидко, що ясно, — і сорок дав би, якби треба було. — А зараз… Мій дім, як воля вам причепуритися і відпочити, — ваш дім. І ви, пане… А як ваше ім’я?

— Геральт із Ривії.

— І вас, пане, само собою, теж запрошую. Щось перекусити, змочити горло…

— І овшім[44], з усією приємністю — мовив Горицвіт. — Ведіть, милий пане Друхарде. А так між нами, хто цей другий бард?

— Шляхетна панна Ессі Давен.

III

Геральт ще раз протер рукавом срібні нюти, набиті на куртці, та пряжку пояса, причесав пальцями скріплене чистою пов’язкою волосся і почистив черевики, потерши одною халявою іншу.

— Горицвіте?

— Ага? — бард розгладив перо білої чаплі, прип’яте до капелюшка, поправив і обтягнув на собі кубрак. Обидва провели півдня, чистячи одежу і доводячи її до сяк-так прийнятного стану. — Що, Геральте?

— Постарайся вестися так, щоб нас викинули після вечері, а не до неї.

— Ти, либонь, жартуєш, — обурився поет. — Стеж за своїми манерами. Заходьмо?

— Заходьмо. Чуєш? Співає хтось. Жінка.

— Ти щойно почув? То Ессі Давен, звана також Оченя. Ти що, раніше жінок-трубадурів не бачив? А так, я забув, ти оминаєш місця розквіту мистецтва. Оченя — здібна поетка і співачка, та що ж, має свої вади, а нахабство, наскільки я чую, не є найменшою з них. Бо те, що вона от саме співає, — це моя власна балада. Зараз почує кілька теплих слів, аж їй оченя засльозиться.

— Горицвіте, змилуйся. Нас виженуть.

— Не втручайся. Це професійна справа. Заходьмо.

— Горицвіте?

— Гм?

— Чому Оченя?

— Побачиш.

Баля відбувалася у великому складському приміщенні, звідки винесли бочки оселедців та риб’ячого жиру. Запах, хоч і не повністю, — перебили, вішаючи, де трапилося, пучки омели та вересу, прикрашені барвистими стьожками. Де-не-де, згідно зі звичаєм, висіли також коси часнику, що мали відлякувати вампірів. Столи і лави присунуто попід стіни, накрито білим полотном, а в кутку влаштували велике вогнище з рожном. Було людно, але не гамірно. Більш ніж півсотні людей різних станів та професій, а також прищавий наречений і задивлена в нього кирпоноса наречена у зосередженій тиші прислухалися до звучної та мелодійної балади, яку співала вдягнута в скромну синю сукню дівчина, що сиділа на підвищенні, сперши лютню об коліно. Дівчина була не старшою вісімнадцяти років і дуже худенькою. Її волосся, довге й пухнате, мало темно-золоту барву. В ту мить, коли вони зайшли, дівчина доспівала, кивком голови подякувала за гучну овацію, тріпнула волоссям.

— Вітайте, пане майстре, вітайте, — святково одягнений Друхард жваво метнувся до них, потягнув до середини складу. — І ви вітайте, пане Геральте… Пошанували… Так… Звольте… Ясне панство, ясні панове! От гість наш шановний, що шану нам виявив і вшанував… Пан майстер Горицвіт, славетний співак і віршокру…, поет, себто, великою шаною нас вшанував… Ми пошановані…

Залунали крики та оплески, саме вчасно, бо виглядало, що Друхард зашанується до смерті. Горицвіт, почервонівши з пихи, набрав гордовитого виразу обличчя і недбало вклонився, а потім помахав рукою дівчатам, які, наче кури на бантах, сиділи на довгій лаві під наглядом поважних матрон. Дівчата сиділи нерухомо, справляючи враження приклеєних до лави чи то столярським клеєм, чи ще чимсь міцнішим. Всі до одної тримали руки на судомно стиснутих колінах і мали напіврозтулені роти.

— А зараз, — скрикнув Друхард, — нумо до пива, кумці, до їжі! Просимо, просимо! Чим хата…

Дівчина у синій сукні проштовхалася крізь натовп, що, подібно до хвилі морської, ринув на заставлені стравами столи.

— Вітаю, Горицвіте, — сказала.

Порівняння «очі мов зорі» Геральт вважав банальним і заїждженим, особливо з тих пір, як почав подорожувати з Горицвітом, — трубадур звик розкидатися цим компліментом наліво й направо, переважно зовсім незаслужено. Але, що стосується Ессі Давен, то навіть хтось настільки маловразливий на поезію, як відьми́н, мусив визнати доречність такого порівняння. Бо на миловидному, симпатичному, але загалом звичайному личку сяяло велике, гарне, блискуче, темно-синє око, від якого не можна було відвести погляду. Друге око Ессі Давен переважно було закрите і заслонене золотистим пасемком, що спадало на щоку. Це пасемко Ессі час від часу відкидала, шарпаючи головою чи дмухаючи, а тоді виявлялося, що друге оченя Оченяти зовсім не поступається першому.

— Вітай, Оченя, — сказав Горицвіт, кривлячись. — Гарну баладу ти щойно проспівала. Значно поправила свій репертуар. От і я кажу, — як не вмієш писати свої вірші, цуп чужі. Багато пісень ти вже нацупила?

— Кілька, — негайно ж відпалила Ессі Давен і посміхнулася, демонструючи білі зубки. — Дві чи три. Хотіла більше, але нікуди не годяться. Слова — всуціль белькотіння, а мелодії, хоч милі та непретензійні у своїй простоті, щоб не сказати, примітивізмі, все ж не є тим, чого очікують мої слухачі. Ти щось нове написав, Горицвіте? Якось так трапилося, що я про таке не чула.

— І не дивно, — зітхнув бард. — Мої балади співають там, куди запрошують винятково талановитих і знаменитих, а ти ж там не буваєш.

Ессі ледь почервоніла і, дмухнувши, відкинула пасемко.

— І справді, — сказала. — Я в борделях не буваю, їх атмосфера діє на мене гнітюче. Співчуваю тобі, що мусиш співати в таких місцях. Але що вдієш, — як таланту брак, то не випадає перебирати публікою.

Тепер