Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 05"

таке, що ніби з’являлося там і рухалося вглиб, самі ж очі були нерухомі. І гадається мені, що я не бачив навіть того руху, а тільки відчував його. Якась виразистість — ось що то було, ось що справляло на мене враження. Ні, не така собі звичайнісінька виразистість, а щось далеко більше. Не знаю, що саме, але воно викликало у мене почуття спорідненості з ним. О ні, не якоїсь там сентиментальної спорідненості, а радше просто рівності. Ті очі ніколи не благали, як оленячі. Щось зухвальне з них промовляло. Ні, то був не виклик, а спокійне визнання рівності. Гадаю, — я навіть певен, — що то виходило в нього несвідомо. Оте «щось» просто жило в його погляді, світилося там. Ні, не світилося, а рухалося. Сам знаю, що плету дурниці, та коли б ви, як я, нагледілися в очі цієї тварини, то зрозуміли б. На Стіва це впливало так само, як і на мене. Так от, одного разу я спробував убити того Цятка — він ні до чого не придавався, — і мене спіткала невдача. Я новів його в гущину — він ступав поволі, неохоче, знав, либонь, до чого йдеться. Я спинився в зручному місці, наступив ногою на мотузок і витяг свого великого кольта. А той пес сів і дивився на мене. Кажу вам, він не благав — він просто дивився. І я побачив, як все оте незбагненне заворушилося, так-так, заворушилося в його очах. Бачити я начеб нічого й не бачив, а тільки гадав, власне, мені здавалося, — кажу ж бо, — ніби я відчував щось. І скажу вам тепер по щирості,— несила була мені стріляти в нього. Це було все одно, що вбити людину, свідому, хоробру людину, яка спокійно дивиться в цівку револьвера, немов кажучи: «Ну, хто з нас боїться?» Саме в ту мить мені здалося — оте «щось» зовсім близько, ось-ось я впіймаю його, і замість того, щоб швидко потиснути на гачок, я задивився йому в очі: он воно, просто переді мною, мерехтить в них то сям, то там. А потім було вже пізно. Я перелякався. Дрож пройняла мене з голови до ніг, шлунок охопило якесь нервове тремтіння, і мене аж занудило. Я сів і видивився на собаку, а він і собі видивлявся на мене, аж мені спало на думку, що я божеволію. Хочете знати, що я зробив? Жбурнув револьвера і чимдуж помчав до табору — отакого жаху набрався. Стів узяв мене на глузи. Проте я зауважив, що тиждень по тому Стів повів Цятка до лісу з тією ж таки метою і вернувся сам, а трохи згодом приплентався назад і Цятко.

Та хоч би там як, а Цятко не хотів працювати. Ми заплатили за нього сто десять доларів, гаманця витрусили до останнього цента, а він не хотів працювати, навіть посторонки не давався натягти. Стів умовляв Цятка, коли ми вперше наділи на нього упряж, але пес тільки затрусився, — та й годі. Він аніскілечки не наліг на посторонки.

Стоїть собі, мов прикипів, і дрижить, наче шматок холодцю. Стів шмагонув його батогом. Він заскавчав — але ані з місця. Стів шмагонув ще раз, трохи сильніше, і він завив — довго, протягло, наче вовк. Тут уже Стів як не стямиться та як всипле йому ще з півдесятка, аж я вискочив до них з намета.

Я сказав Стівові, що він жорстокий з тваринами, і ми тоді трохи посварилися — таке вперше між нами сталося. Він пошпурив батога на сніг і, розлючений, пішов геть. А я підняв пужално і сам узявся до діла. Та не встиг я ще й махнути батогом, як той Цятко затрусився, задрижав і припав до землі, а коли я оперезав його разочок, він завив, як стеряна душа. Потому ліг на сніг. Я погнав собак, і вони потягли його за собою, а я лупцював його батогом. Він перекинувся на спину і отак волочився, дригаючи всіма чотирма лапами в повітрі та що й виючи, ніби його пропускали через м’ясорубку. Стів повернувся і ну сміятися з мене. Довелось мені перепросити його за свої слова.

Ні в який спосіб не змусити було того Цятка до праці, зате до їжі — ненажерливішої свині в собачій личині я зроду не бачив. Та ще й те, що він був як ніхто спритний злодій. Годі було його перехитрувати. Не раз наше снідання обходилося без вудженої груднини, бо Цятко перший ласував нею. І це через нього ми мало по померли з голоду на верхів’ї Стюарту. Він змикитив, як добратися до нашої криївки з м’ясом, і чого не зжер сам, доїли інші собаки. Йому було однаково, чи свої, чи чужі — крав він, у кого прийдеться. Це був невгомонний пес, завсіди нишпорив скрізь, усюди мав якесь діло. Не було жодного табору на пять миль довкіл, куди б він не робив наскоків. Найгірше те, що до нас звідусіль надходили рахунки за його бенкети, і ми мусили їх оплачувати; та й справедливо — такий був закон країни. Але це заводило нас у велику скруту, особливо тієї першої зими на Чілкуті, коли ми дійшли до руїни, сплачуючи за цілі окости та груднину, дарма що самі й не куштували їх. Умів він і гризтися, той Цятко, до всього був здатний, тільки не до роботи. Ніколи й посторонок не натягнув, а верховодив усім запрягом. А подивилися б ви, як він змусив усіх собак розступатися перед ним! Він залякував їх, і раз у раз то один, то другий пес ходили зі свіжим слідом його ікл. Але Цятко був не просто забіяка. Він не мав страху перед будь-яким чотириногим звіром. Я бачив, як він сам-один ні сіло ні впало накинувся на чужий запряг і закрутив веремію з цілою зграєю. Чи не казав я нам, який він ненажера? Так от, якось я спіймав його, коли він жер батога. А їй-бо. Почав з ремінця, а коли я наскочив, дійшов уже до пужална і гриз собі й далі.

Але на вигляд це був добренний собака. Отож наприкінці першого тижня ми перепродали його за сімдесят п’ять доларів кінній поліції. У них були досвідчені погоничі, і ми думали, що коли вій пробіжить шістсот миль до Доусона, з нього стане добрий запряжний собака. Я кажу: «думали», — бо тоді наше знайомство з Цятком тільки-но починалося. Тиждень по тому ми вже не наважувалися щось «подумати»,