Читати книгу - "Любий друг (Збірник)"

Зразу ж по обіді Дюруа, пославшись на притому, пішов до своєї кімнати й дивився, схилившись на підвіконня, як повний місяць серед неба, мов кулясте скло величезної лампи, ллє на білі мури вілли сухе, туманне світло й сипле на море рухливу й ніжну блискучу луску. І добирав причини, щоб швидше виїхати, вигадував хитрощі, телеграми, що ніби одержав від пана Вальтера.

А вранці прокинувшись, зміркував, що втекти звідси нелегко. Пані Форестьє йому підманути не пощастить, а через полохливість він утратить усі вигоди від свого відданого приїзду. Він подумав. «Чи ба, дурниця це: дарма, в житті трапляються неприємності, та, може, й кінчиться воно швидко».

День світився блакиттю, тією південною блакиттю, що сповнює радощами серце, і Дюруа пішов аж до моря, бо бачитись із Форестьє, на його думку, було ще раненько.

Коли вернувся снідати, лакей сказав йому:

— Пан уже кілька разів про вас питав. Підіть до нього, пане, будь ласка.

Він пішов. Форестьє, здавалось, спав у кріслі. Дружина його лежала на канапі й читала.

Хворий підвів голову. Дюруа спитав:

— Ну, як ся маєш? Виглядаєш ти вранці веселіше.

Той прошепотів:

— Так, краще мені, подужчав. Снідай швидше з Мадленою та покатаємось трохи каретою.

Молода жінка, коли лишились вони на самоті, сказала Дюруа:

— Чи бачите! Сьогодні йому здається, що видужав. Ще зранку плани складає. Зараз ми поїдемо до Жуанської затоки купувати фаянс для нашого паризького помешкання. Він притьмом хоче їхати, але я страшенно боюся нещастя. Не можна йому труситись по шляху.

Коли екіпаж було подано, Форестьє поволі зійшов сходами за допомогою лакея. Але побачивши екіпажа, він зажадав, щоб будку спустили.

Жінка не згоджувалась:

— Ти застудишся. Це божевілля.

Він упирався:

— Ні, мені дуже покращало. Добре це почуваю.

Спочатку їхали серед садів тінявими дорогами, що надають Канну подібності з англійським парком, потім пустились Антібським шляхом узбережжям.

Форестьє називав місцеві пам’ятки. Спочатку показав віллу графа Паризького*. Показав і інші. Був веселий, але веселість та була силувана, немічна, як у засудженого. Він піднімав пальця, не маючи сили простягнути руку.

— Глянь, ось острів святої Маргарити і замок, звідки втік Базен*. Була ж нам морока з тією справою!

Потім він почав згадувати про свою службу в полку, називав імена офіцерів, розповідав про їхні колишні пригоди. Аж ось шлях круто звернув, і вся Жуанська затока розгорнулась перед ним з білим селом у глибині та мисом Антіб по той бік.

І Форестьє, по-дитячому зненацька зрадівши, пробубонів:

— А, ескадра! Зараз ескадру побачиш!

Серед широкої бухти справді стояло з півдесятка великих кораблів, що нагадували гіллясті скелі. Вони були чудернацькі, незграбні, величезні, в якихось наростенях та баштах з водорізами, що глибоко сиділи у воді, немов лагодилися пустити коріння.

Невтямки було, що вони можуть рухатися, пливти, — такими важкими й прип’ятими до дна здавалися. Плавуча батарея, кругла й висока, як обсерваторія, нагадувала маяки, побудовані на рифах.

Повз них пролинув у чисте море великий трищогловик, розгорнувши всі свої білі, радісні вітрила. Він був граційний та гарний поруч з військовими страхіттями, гидкими страхіттями, що поприсідали над водою.

Форестьє силкувався розпізнати їх. Він називав:

— «Кольбер»*, «Сюфрен!»*, «Адмірал Дюпере»*, «Грізний», «Нещадний». Ні, я помилився, оце «Нещадний».

Вони під’їхали до великого павільйону з вивіскою: «Мистецький фаянс Жуанської затоки», і карета, об’їхавши навкруги клумб, спинилась коло ґанку.

Форестьє хотів купити дві вази для своєї бібліотеки. Зійти з екіпажа він не міг, і йому виносили одне по одному зразки. Він довго вибирав, радячись із дружиною та Дюруа.

— Знаєш, поставлю їх у глибині кабінету, щоб весь час були перед очима, як коло столу сидітиму. Мені хочеться щось у старовинному грецькому стилі.

Він роздивлявся зразки, казав принести інших, завертав перші. Нарешті вибрав, заплатив і зажадав, щоб їх принесли негайно.

— Днями я вертаюсь до Парижа, — казав він.

Поїхали назад, але коло затоки на них зненацька війнуло десь із долини холодним вітром, і хворий закашлявся.

Спочатку це був зовсім невеличкий напад, але він більшав, ставав невгавучим кашлем, далі якимось гиканням, хрипом.

Форестьє задихався, і щораз, як дихнути хотів, кашель рвав йому горло, вихоплюючись із глибини грудей. Ніщо не могло заспокоїти його, ніщо не могло втішити. З екіпажа його довелося перенести до кімнати, і Дюруа, що тримав його за ноги, почував судорожні рухи їх за кожного стиснення легенів.

Але й у теплому ліжкові напад не спинився, тривав до півночі, і тільки наркотики втишили нарешті ці передсмертні спазми. Але хворий до світу сидів у ліжкові, розплющивши очі.

Передусім він сказав покликати голяра, бо акуратно щоранку голився. Для цієї справи підвівся, але мусив зразу ж знову лягти й почав так уривчасто, важко й болісно дихати, що пані Форестьє, злякавшись, звеліла розбудити Дюруа, котрий тільки ліг, і попрохала його сходити по лікаря.

Він хутко привів доктора Гаво, що приписав ліки й дав кілька порад, але коли журналіст, проводячи його, спитав його думку, сказав:

— Це агонія. Він не доживе до ранку. Попередьте нещасну молоду жінку й пошліть по священика. Мені нема чого вже робити. А втім, я до ваших послуг.

Дюруа сказав покликати пані Форестьє.

— Він вмирає. Доктор радить послати по священика. Як ви гадаєте?

Вона довго вагалась; потім, усе зваживши, поволі відповіла:

— Гаразд, так краще… з багатьох поглядів… Я підготую його, скажу, що священик хоче з ним побачитись… Щось вигадаю. Будь ласка, ви вже самі зайдіть по священика. Кличте такого, щоб не дуже маніжився. По змозі, щоб задовольнився самою сповіддю, та й кінець.

Молодик привів добродушного дідка, що відразу збагнув становище. Коли він зайшов до вмирущого, пані Форестьє вийшла й сіла разом з Дюруа в сусідній кімнаті.

— Це його вразило, — сказала вона. — Коли я говорила про священика, на його обличчі з’явився жахливий вираз… так ніби він відчув… відчув… подих… ви розумієте… Зрозумів, що вже кінець, нарешті, що лишились лічені години…

Вона була дуже бліда. Казала:

— Ніколи не забуду виразу його обличчя. Безперечно, він побачив смерть у ту мить. Побачив її…

Вони почули слова священика, що говорив голосно, бо трохи не дочував.

— Та ні, ні, не в такому ви вже стані. Ви хворий, але небезпеки немає. Доказ тому, що я прийшов по-приятельському, по-сусідському.

Форестьє щось відповів йому, але вони не розчули. Старий знову сказав:

— Ні, причащати я вас не буду. Побалакаємо про це, коли ви