Читати книгу - "ВІД МАЛОРОСІЇ ДО УКРАЇНИ:"

Росія не стала для України якоюсь заморською територією, про яку легко забути, немов про кошмарний сон. І справа не лише в безконечній реваншистсько-імперській риториці на всіх поверхах російського політичного істеблішменту, і не лише в латентній українофобії («антимазепинстві») пересічного російського обивателя, і навіть не в чималій таки армії, готовій за першим наказом (або й без наказу) рушити на захист «нашого» Криму, «нашого» Придністров'я «нашої» Чечні, «нашого» Таджикистану, «нашого» Приштинського аеропорту. Злиденна держава зі світовими амбіціями ще довго дивуватиме всіх своїми непередбачуваними витівками, і Україна, здається, має «найліпші» шанси відчути на собі всі конвульсивні порухи агонізуючої імперії. Вважати в такій ситуації, що «війна закінчилася, армію здемобілізовано» (як стверджує п. Толочко), – принаймні наївно. (Свого часу пани ліберали й соціалісти з Центральної Ради досить дорого за таку наївність поплатилися).

Але справа, повторимо, не тільки і навіть не стільки в цьому. Росія для України є чинником не лише зовнішнім, а й внутрішнім. Проблема «орди» – зовнішня, проблема «яничарства» – внутрішня. Але «яничарство» є продуктом «орди» і її опорою. «Яничарство» – це «ясир», який вибрав собі кращу долю, ототожнившись із «ордою» (як, скажімо, боснійські серби, котрі прийняли мусульманство; як русифіковані євреї, що прийняли більшовизм; як англізовані нащадки шотландців у Північній Ірландії, що стали більшими роялістами-юніоністами, ніж самі англійці). Залежно від історичних обставин «яничар» може діяти і від імені «орди», і від власного імені, і навіть від імені «ясиру», проголосивши себе його найкультурнішою, найцивілізованішою, найперспективнішою частиною. Зрозуміло, що в країні, де половину «ясиру» пояничарено, решта «ясиру» чується некомфортно навіть після формального визволення, і закономірно демонізує «орду», наділяючи її найгрізнішими рисами.

А тим часом «орда» грізна не так поневоленням «ясиру» як його внутрішнім розтлінням, пояничаренням. Поневолений раб, як казав нам класик марксизму, це просто раб, а от раб, котрий любить свої кайдани і боготворить хазяїна, – це холоп і нікчема. «Орда» лишила мільйони таких рабів на всьому своєму «постсовєтському» просторі, а головне – створила ефективні механізми їхньої репродукції. За п'ять років незалежності, таким чином, українці зовсім не «перестали жити російському контексті». Це підтверджує геополітика, економіка, а найдужче – культура. Вистачить емпіричного погляду на те, чия церква є панівною в «українській» державі і чиє телебачення, чиї книги й газети, чия, зрештою, мова домінує у вузах і війську, в установах і просто на вулицях.

Пан Толочко цілком має рацію, коли пише: «Ми все ще ідентифікуємо себе в рамках, установлених для нас російською історією. А значить, не усвідомили своїх власних меж, не виробили власних історичних і культурних ідентифікацій, – просто кажучи, не усвідомили себе до кінця українцями».

Справді, шлях мільйонів «хохлів», «малоросів» і просто «тутешніх» («киян», «одеситів», «донбасців») до модерного українства навряд чи буде легким. Олексій Толочко небезпідставно пов'язує цей процес із певним внутрішнім визволенням, вичавлюванням із себе раба («ментальності ясиру»), осягненням внутрішньої свободи: «хочеш бути вільним – будь ним». Гадаю, ця формула досить добра для інтелігентів на кшталт п. Толочка чи редакторів газети «День». Але як бути з тим «ясиром», що ніколи ні про яку свободу не думав, ніколи її не потребував, а навіть навпаки – завжди чувся в неволі ще краще, ніж на підозрілій і небезпечній волі? Словом, як бути з «ясиром» пояничареним (див. цитований вище пасаж із марксистського класика)?

Вочевидь, не йдеться тут зовсім про те, щоб цю частину «ясиру» переяничарювати назад, і взагалі, робити будь-кого «вільним» силоміць, проти його власної волі, – тягти за вуха у «світле українське майбутнє», як колись тягли у майбутнє «комуністичне». Йдеться про інше – про певний серйозний аспект проблеми, що його п. Толочко, здається, цілком ігнорує, а саме: надто велика кількість пояничареного «ясиру» (як особливо наочно показує досвід сусідньої Білорусі) істотно ускладнює для непояничареного «ясиру» процес здобуття свободи – не лише внутрішньої, а й зовнішньої, повсякденно-побутової. Вона поглиблює історичні неврози, містифікує могутність зовнішньої «орди» та її внутрішню присутність у вигляді «п'ятої колони», про яку часто й охоче, з хістичним запалом пише «ясирна» преса.

Зрозуміло, «Ментальність орди» Є. Гуцала, як і подібні «сублімаційні» тексти («Московський сфінкс» Василя Косаренка, «Московство» Павла Штепи тощо) об'єктивно лише закріплюють вищезгадані неврози і зміцнюють «ментальність ясиру», у термінах Олексія Толочка, – замість виводити цю ментальність у постколоніальні, себто позаординські й позаясирні категорії. Що більше, ці тексти демонізують зло, яке є насправді банальним, а не «метафізичним» – саме у тому сенсі, в якому писала про «банальність зла» Ганна Аренда у зв'язку з процесом над Айхманом у Єрусалимі. У певному сенсі ці автори клюють на імперську наживку й об'єктивно підігрують незліченним співцям імперії, що творили її демонічний образ (див. про це в попередньому розділі), замість її спокійної й холоднокровної деконструкції.

В цьому контексті можна згадати статті Юрія Шереха, Марка Павлишина, Івана Дзюби, Оксани Забужко, Леоніда Плюща, Вадима Скуратівського, Володимира Кулика, Олександра Гриценка та інших, – де українські постколоніальні проблеми обговорюються досить відверто, а проте без огульної русофобії, яку п.Толочко ставить на карб ледь не всій українській інтелігенції. В Україні, звичайно, є різні інтелігенти і різні видання, і все ж той дискурс, який панує в найкращих із них, навряд чи відбиває «ментальність ясиру» чи потерпає, як стверджує О.Толочко, від «корпоративної цензури».

Що ж до книги Євгена Гуцала, то вона належить до масової культури і оцінювати її, мабуть, слід за власними законами цього жанру. Адже не лише в Україні, а й у цілому світі існує глибока відмінність між дискурсом популярних та академічних видань, між знанням масовим та інтелектуальним. Під цим оглядом моделювання образів інших народів у західному маскульті мало чим відрізняється від того, що його запропонував у «Ментальності орди» п. Гуцало. Всі вони – і папуаси, й ескімоси, і мусульмани, і росіяни, і, звісно, українці (див. перші розділи цієї книги) – це, в певному сенсі, «песиголовці і андрофаги», хтонічні мешканці диких земель.

Щоправда, тамтешній маскульт спрямований на закріплення неоколоніального домінування західної культури й цивілізації над «орієнтом» (у термінах Едварда Саїда), тобто у певному сенсі – на зміцнення «ментальності орди». Тимчасом як наш маскульт парадоксально приймає (дарма що з протилежними знаками) ті стереотипи, які накидає йому (нео)колоніальний дискурс, і об'єктивно таки консервує «ментальність ясиру».

Почитавши