Читати книгу - "Історія України-Руси. До року 1340"

Судячи по лїтам Юрия й звістцї про шлюб Юриєвої доньки (про сей шлюб низше), Юриєвичі могли зістати ся по смерти батька вже дорослими і від разу сьвідомо й самостійно правити землею. Що в 1316 р. вони були такими самостійними, дїйсними правителями, се не підлягає сумнїву з огляду на те, що в тій їх грамотї нема анї натяку на якусь опіку, реґентську раду, або що небудь таке (навіть взагалї нема згадки про раду бояр, як нпр. в пізнїйших грамотах Андрія). Але як правили вони батьківськими землями — чи спільно, чи подїливши, і як саме подїлили, се дуже трудне питаннє, на котре пробовано ріжним способом відповісти 19).

Як бачимо, в грамотї 1316 р. брати виступають спільно під одним спільним титулом. Се могло б насувати гадку про нероздїльне князюваннє, хоч такі факти в нашій історії незвичайно рідкі. Потім, з 1320 р. ми маємо дві грамоти самого Андрія, видані в Володимирі, і він зве себе dux ladimirie et dominus Russie (в другій — dux ladomiriensis et dominus terre Russie), отже Галичини в титулї нема, як в грамотї братів 1316 р.; з сього б найбільше простий був вивід, що Андрій як старший дістав Волинь, а Лев — Галичину 20). Ся, як я кажу, найбільше проста і природна гадка, стрічаєть ся одначе з традицією про „Льва луцького” в ширшій русько-литовській лїтописи (XVI віка), і вона, разом з деякими другорядними обставинами, піддала гадку (досить росповсюднену в лїтературі), що Лев був князем луцьким 21). Але традиція ся, як побачимо ще низше, взагалї дуже баламутна, а такий подїл, що Луцьке князївство дістало ся одному брату, а решта Волини й цїла Галичина другому, виглядає не дуже правдоподібно. Тому таки правдоподібнїйшою зістаєть ся перша гадка.

Дві згадані грамоти — Володислава Локєтка 1315 і Андрія та Льва 1316 р. — кидають сьвітло на полїтику Юриєвих синів. Бачимо, що вони, як і їх батько, стояли з одного боку в союзї з Локєтком (котрого становище значно поправило ся, особливо від коли він здусив краківське повстаннє 1312 р.), з другого боку — з Прусією. В грамотї 1316 р. Юриєвичі згадують, що зі сторони Прусії переговори з ними вів їх свояк комтур ґравденцький ґраф Зіґегард Шварцбурґ 22), і вони постановили відновити давнїй союз своїх попередників на умовах ширше списаних в інструкціях і паперах того Зіґегарда, на котрі вони й покликують ся; в самій же грамотї вони тільки обіцюють рицарям боронити їх від Татар, скоро йно довідають ся про їх ворожі замисли 23), і „від всякого ворожого напастника”. Сей остатнїй, занадто загальний вираз будить певні підозріння, що тут щось замовчано, і що Татар, котрих напади не були так дуже страшні пруським рицарям, висунено в сїм договорі навмисно наперед. В тім часї пруські рицарі як раз вели завзяту боротьбу з Литвою і дуже правдоподібно, що властиво умова була уложена против сього „ворожого напастника”, небезпечного й для Галицько-волинської держави, та що гроза з сторони Литви змушувала галицько-волинських князїв шукати опори в союзї з ворогами її.

Як я вже згадував, в новійшій науковій лїтературі широко росповсюднений погляд, що в другім десятолїтю) XIV в. прийшло до поважних конфлїктів між Галицько-волинською державою й Литвою, і вони закінчили ся побідами Литви й відірваннєм значної частини галицько-волинської території — Дорогичинської й Берестейської землї. Сей погляд опираєть ся на однім дїйсно важнім фактї, що Дорогичинсько-Берестейська земля не входила в склад Волинської волости Любарта Гедиминовича, а увійшла в склад волостей Кейстута, очевидно — була відірвана від Волини ще перше, нїж вона дістала ся Любартови (близше час того відірвання годї означити). З сим звязуєть ся кілька вже меньше важних переказів пізнїйших хронїк (XVI в.): вони говорять про боротьбу Гедимина з галицько-волинськими князями, що закінчила ся смертию обох князїв (вони звуть ся тут Володимиром володимирським і Львом луцьким) та прилученнєм Волини до Литви. Відкидаючи, розумієть ся, сю звістку про прилученнє цїлої Волини, дослїдники часто приймають (з ріжними відмінами в своїх виводах), що обидва Юриєвичі дїйсно наложили головою в боротьбі з Гедимином, чи разом, чи оден по другім, на початку 1320-х рр., і понесли певні територіальні страти на користь Литви 24).

Я думаю, що оповіданнє про боротьбу волинських князїв з Гедимином о стільки баламутне, що на нїм трудно будувати які небудь виводи і брати з них не оперті на иньших, певнїйших джерелах звістки (така звістка про смерть обох волинських князїв у боротьбі з Гедимином). Натомість здогад, що Гедимин десь в другім чи третїм десятолїтю XIV в. відірвав Берестейсько-дорогичинську землю від Галицько-волинської держави, можна прийняти; але се могло так само добре стати ся за житя Юриєвичів, як і по смерти, під час галицько-волинського interregnum, тодї навіть ще й лекше 25).

Таж умова 1316 р. дає деяку підставу судити про відносини Галицько-волинської держави до Татар. Як бачимо, в нїй Юриєвичі беруть ся боронити від них пруських рицарів; з сим треба дорівняти слова Локєтка в листї 1323 р., де він, жалуючи смерти Юриєвичів, каже, що вони служили для Польщі „за необорний щит” (pro scuto inexpugnabili) против Татар. Очевидно, хоч галицько-волинські князї далї уважали ся підручниками Орди, але становище їх супроти неї було досить самостійне. Що вони уживали часом Татар в своїх інтересах, остатнїй факт того рода бачили сьмо в війнї з Вацлавом 1302 р.

Деякі, дуже побіжні й неясні, загадкові звістки маємо ще про відносини до Угорщини. Вони досї не звертали на себе уваги дослїдників нашої історії, і в них богато лишаєть ся до прояснення. Те, що маємо дотепер, походить з часів пізнїйших і кидає лише деякі ретроспективні вказівки на властиві подїї, а їх початок і розвій лишаєть ся незвістним.

Річ іде про участь галицьких князїв в угорських замішаннях, що наступили з кінцем старої династиї. Угорщина перейшла довгий період роскладу й внутрішньої боротьби, поки одному з кандидатів на корону Каролеви Анжу удало ся взяти державу в свої руки; поконавши иньших претендентів, він довго ще мусїв бороти ся з ріжними маґнатами, що користаючи з замішання займали майже незалежне становище в державі, відмовляючи Каролеви послушности, або виставляючи против нього ріжних претендентів. В таких обставинах навіть не можна собі припустити, щоб галицькі князї, при загально екстензивній полїтицї, по недавнїх пробах Льва до