Читати книгу - "Приватне доручення"

Після того, що сталося в будинку відпочинку, виникла думка появитися до Коломийчука в цій формі: адже до шляхового майстра прийде й «справжній» вохрівець — агент «Два-х». А коли люди Коломийчука підтвердили здогад про те, що явка провалилася, простий розрахунок Ягвіца набув іншого значення: якщо чекісти будуть зв'язувати зникнення Коломийчука в появою на станції людини в формі з жовтогарячими кантами, то нехай цією людиною буде «Два-х», А генералові Улласові Ягвіц скаже, що просто не встиг попередити свого помічника про можливу засідку біля будинку шляхового майстра. «Втопаючий не боїться промокнути», цинічно говорив собі Ягвіц і протягом всього життя керувався цим зручним афоризмом.

Щоб не викликати в Лучків підозри, Ягвіц- Масальський ще кілька разів виїжджав у «геологорозвідувальні партії»; насправді ж він просто доїжджав поїздом до Стрия, а потім сідав на зустрічний і повертався назад. В дорозі брав постіль, добре наїдався, випивав на вокзалі чарку, а в поїзді, як справжній москвич, — незліченну кількість склянок чаю і розважав своїх супутників веселими анекдотами. Приїхавши у Вишгород, він цікаво розповідав про роботу геологів і розвідувальних партій, скаржився на погані дороги та постачання, дарував Ганнусі яскраві шматки кварцу та інших мінералів. «Ось погляньте, що знайшли в нашій другій партії Виявляється, тут багатющі поклади. Неодмінно треба написати в главк…»

З Ганнусею він був люб'язний, уважний, але не більше. Ставився з поблажливістю старшої людини, що, як помітив з самого початку, заспокоїло брата.

Через кілька днів Ягвіц зібрався в лазню. Весело посвистуючи, купив квиточок, глянув на годинника і зайшов до загальної роздягалки. В вогкуватій кімнаті він сів біля вільної шафки. Його сусід вже зовсім роздягнувся і тупцявся на мокрій доріжці, докурюючи цигарку.

— Дозвольте прикурити, — звернувся до нього Ягвіц-Масальський. Торкнувшись сигаретою сусідової цигарки, він швидко прошепотів: — Що чути? Обміняємося пакунками з білизною. Боже борони вас пити, Нікольський!

Нікольський поспішно кивнув головою ї пішов у душову. З дверей, що вели туди, долинув реґіт і хльоскання віників.

Ягвіц став роздягатися. Навпроти в чорних плавках сидів хлопець і перебирав білизну в маленькому спортивному чемодані. Ягвіц звернув увагу на його обличчя і руки в крупних синіх плямах. «Порох під шкіру потрапив», зрозумів він.

Помітивши погляд Ягвіца, хлопець підійшов до нього.

— Що? Добре розмалювали? Нічого, хоч очі лишилися цілі.— Він вдарив Ягвіца по плечу. — Ти в загальну? Ну, пішли спину потреш. — І вони потонули в парі, що клубками вкотилася з розчинених дверей в передбанник.

Коли за годину Нікольський, червоний, розморений, сидів у вестибюлі бані і з насолодою ковтав цигарковий димок, в його маленькій фібровій валізці вже лежав пакунок з грошима і ще якийсь квадратний пакет. Йому страшенно хотілося розкрити валізку й порахувати гроші.

За кілька днів на почтамті, у віконці, над яким стояв напис: «До запитання», Ягвіцу вручили телеграму з Москви. Зміст її був зовсім невинний: «Електробури кількістю двох штук відвантажені вашу адресу завтра». Це означало, що завтра ввечері поїзд з делегацією прибуде. у Вишгород.

Ягвіц знову схилився до віконця і простягнув дівчині телеграму:

— Пробачте, але сталася, мабуть, помилка: телеграма адресована не мені, Я дійсно Масальський Павло Леонтійович, але електробурів не чекаю. Я стоматолог і користуюся поки що звичайною бормашиною, — Посміхнувшись на власний жарт, він ввічливо вклонився і пішов з поштамту. Поблукавши містом, він зайшов в телефонну будку, опустив монету, набрав номер.

— Хто? Який Нікольський? Ага, Олексій Петрович! Не впізнав вас, — збрехав Ягвіц. — Завтра ввечері, годин у дев'ять, прошу до мене. Вип'ємо по чарчині. В честь чого?! Іменини, дорогий. Так, старію, старію, брате. Прошу бути обов'язково. Так, в дев'ять.

Це був наказ діяти. Але іменини й справді були. Тільки не завтра, а сьогодні. Диспетчерові Вишгородського аеропорту Ганнусі Лучко сповнялося 22 роки. В квітковому магазині Ягвіцові склали скромний, але приємний букет. Розплатившись, він домовився, що квіти будуть доставлені на квартиру Лучко. В гастрономі купив коробку дорогих цукерок і пляшку шампанського. Уже уявляв, як збентежиться і почервоніє Ганнуся, побачивши його подарунки, як вона щиро сплесне руками й скаже: «Ну, навіщо ви?»

Біля під'їзду його наздогнав Сашко. Він ішов під руку з якимось франтуватим льотчиком.

— Ось, Павло Леонтійовичу, демонструю: Андрій Чеканов. Ваш земляк, москвич, мій товариш фронтовий. Піжон і хвастун. Два роки не бачились, а він уже й носа задер!

— Дуже приємно, Масальський, — назвав себе Ягвіц.

— Чеканов, — трусонув його руку льотчик і Ягвіц виразно почув запах вина.

— Що, закарпатське вино попивали? — запитав він. Але запитання це було зайве: блакитні очі Андрія добре-таки почервоніли.

— Було трохи, — зізнався льотчик.

— Що до цього він у нас вищий клас має,— кивнув Сашко на друга. — А в гості не хоче заходити. Зазнався. Я його впіймав на аеродромі і прямо з кабіни виволік.

— Не можу, Сашко, розумієш. До тебе зайду іншим разом. Я тут біля двох діб буду, а треба головний візит зробити… до неї, ти ж сам розумієш. А в мене лише сьогодні вечір вільний. Завтра, мабуть, весь день в милі буду: назад політ готувати треба. Так що — в рот не можна буде ані грама.

Чеканов явно ігнорував Масальського і хотів позбавитись від Сашка. Масальський це помітив. Помітив він і критичний погляд, що ним окинув Чеканов простенький формений костюм Сашка. Сам Андрій був зодягнений багатше, якщо мати на увазі його нові хромові чоботи, картуз з високим денцем і крутим козирком. Причиною його незалежності та франтуватості була, мабуть, і червона замшова куртка з багатьма замками-блискавками, що її він недбало кинув на руку, залишившись в кремовій, з тонкого полотна сорочці з короткими рукавами.

«Ну й франт!» подумав Масальський.

Сашко ж продовжував вмовляти друга прийти сьогодні до Ганнусі на іменини.

— Розумієш, Люська чекати на мене буде, — відмовлявся Чеканов. — Я їй з аеродрому вже дзвонив.

— Ну, завтра і підеш до неї,— наполягав Сашко голосом, що в ньому вже тремтіла образа.

— Сашко, дорогий, не можу завтра. Адже спецрейс. Повинні завтра весь день готуватись. З мене голову знімуть як що.

— Ну, Павло Леонтійович, — впав у відчай Сашко, — хоч ви допоможіть! Завів тут кралю— друзів набік!

Ягвіц, що насторожився при слові «спецрейс», відразу ж знайшовся:

— Пробачте, що я втручаюся, — ввічливо посміхнувся він, — але якщо ви, Сашко,