Читати книгу - "У пастці"

— Мій кузен придбав картину. Будинок мого кузена пограбовано. Дружина мого кузена потурбувала грабіжників, і вони її вбили.

Норман Апдайк повільно перевів погляд на моє обличчя і довго дивився на мене. Я не міг приховати від нього гніву, що кипів у мені, навіть якби й намагався це зробити. Він аж стенувся увесь.

— Це просто щастя, що ви не проти мене, — сказав він.

Я насилу всміхнувся.

— Містере Апдайк… будь ласка, будьте обережні. Колись, може, й поліція прийде подивитися на вашу картину й запитати, де ви її придбали… у кожному разі, якщо вже я за це взявся, то так воно і буде.

Він знову почав широко всміхатися, сповнившись розуміння й переконаності.

— Я зустріну їх, — сказав він.

Розділ чотирнадцятий

Джік повіз нас з Окленда до Веллінгтона; вісім годин у машині.

Ми зупинилися на ніч у мотелі в місті Гамільтоні, на південь від Окленда, а вранці рушили далі. Ніхто за нами не їхав, ніхто нам не набридав і не стежив за нами. Я був цілком повний, що ніхто не сів нам на хвіст у північному місті й ніхто не знав, що ми відвідували Апдайків.

У кожному разі, Уексфорд повинен знати, що в мене є список чужоземних покупців; як і те, що в цьому списку є кілька новозеландських адрес. Він не міг здогадатися, яку саме адресу я оберу, але міг і повинен був здогадатися, що, обравши першу літеру в правій колонці В, я прибуду просто до Веллінгтонської галереї…

Отже, у Веллінгтонській галереї він буде напоготові.

— Щось ти дуже засмутився, Тодде, — сказала Сера.

— Даруй.

— Про що ти думав?

— Коли ми вже зупинимося на ленч.

Вона розсміялася.

— Адже ми щойно поснідали.

Ми проминули поворот на Роторуа і країну гейзерів.

— Може, хтось хоче гарячих грязей? — запитав Джік.

— Неподалік геотермальна електростанція, — сказала Сера, — яка працює на викидах пари з-під землі; там жахливі чорні кратери смердять сіркою, а земна кора подекуди така тонка, що аж вібрує, і здається, що поза нею — порожнява. Ще в дитинстві її возили до місця, що називалося Вайотапу, — сказала Сера, — а потім у неї були нічні кошмари, і вона не хотіла повертатися.

— Авжеж, — підсумував Джік, — тільки землетруси у них через п'ятницю.

— Я десь чула: у Веллінгтоні стільки землетрусів, що нові ділові квартали будують на спеціальних платформах, на зразок колисок, — пояснила Сера.

— Спи, хмарочосику, засни… — заспівав Джік приємним голосом.

Мужньо сяяло сонце, а довкола зеленіло листя незнаних мені рослин» Видніли пронизливо яскраві латки й глибокі таємничі тіні; ущелини, скелі та піднебесні стовбури дерев; хвилювалося пірчасте різнотрав'я, сягаючи плечей. Чужа земля, дика й прекрасна.

— Поглянь на ч'яроскуро, — сказав Джік, коли ми влетіли у видолинок з особливо мальовничими звивинами.

— Що таке ч'яроскуро? — запитала Сера.

— Світлотінь, — пояснив Джік. — Протиставлення і рівновага. Фаховий термін. Увесь світ — ч'яроскуро, а всі чоловіки й жінки — це просто плямки світла й тіні.

— І кожне життя — ч'яроскуро, — сказав я. — І кожна душа.

— Ворожа душа, — сказав я, — сіра.

— Ти теж стаєш сірим, — похитав головою Джік, — змішуючи червоне, блакитне й біле.

— Сірі життя, сірі смерті — усе вирівнюється на однакове сіре ніщо.

— Ніхто, — сказала Сера, — ніколи не назве обох вас сірими.

— Сірими! — згукнув я. — Сірий — Грей, авжеж!

— Це ти про що? — запитав Джік.

— Грей — це прізвище чоловіка, який винайняв приміську мистецьку галерею в Сіднеї, і Грей — прізвище чоловіка, який продав Апдайкові його (відкриваю лапки) Херрінга (закриваю лапки).

— О любий. — Зітхання Сери порушило настрій і чари дня.

— Даруй, — сказав я.

Їх так багато, подумав я. Уексфорд і Грін. Хлопець. Жінка. Гарлі Ренбо. Двоє злодіяк в Аліс Спрінгз, один знаний мені у вічі, а другий (що був ззаду) — незнаний. Той, кого я не знав, міг бути (а міг і не бути) Кошлобровим. Якщо ні, то Кошлобровий — ще один з них.

А тепер Грей. І ще хтось десь.

Щонайменше дев'ятеро. Може, десятеро. І як їх усіх упорати так, щоб мене при цьому не розчавили? Чи — що ще гірше — не розчавили Серу або Джіка. За кожним моїм порухом у змія відростала нова голова.

— Цікаво, хто ж насправді грабував. Або вони підсилали власних двох-трьох злодіяк за море або наймали місцеву, сказати б, робочу силу.

Якщо злодіяки їхні, то чи не один з них убив Peгіну? Чи я вже стрічався з убивцею Регіни? Чи то він викинув мене з балкона в Аліс?

Даремно я сушив собі голову, загнувши в умі ще один палець…

Часом то не він чекає на мене у Веллінгтоні?

До столиці ми приїхали опівдні й зупинились у готелі «На терасах»: звідти відкривався чудовий вид на порт. Маючи такий прекрасний надбережний краєвид, подумав я, просто-голови не береться, що новозеландські міста могли б бути потворними. Досі я гадав, що серед великих міст нема чарівніших, ніж старий рівнинний Лондон, який стояв на маршах, але то вже інша річ. Веллінгтон, новий і доглянутий, аж бурхав життям і своєю неповторністю.

Я знайшов галерею красних мистецтв «Руапегу» в телефонному довіднику і спитав у портьє, як туди проїхати. Про галерею він чув уперше, але адреса була відома: це, здається, десь за старим містом, за Торндоном. Там-таки у реєстратурі мені продали карту місцевих доріг, яка — сказали вони — знадобиться, і пояснили, що гора Руапегу — це (на щастя) вигаслий вулкан з теплим озером у кратері. Якщо ми їхали з Окленда, то мали проїздити неподалік.

Я подякував і піднявся з картою в номер до Джіка й Сери.

— Галерею ми могли б знайти, — сказав Джік. — А далі що?

— Може, корчитимемо їм гримаси крізь вітрину?

— Ви й на це здатні, — сказала Сера.

— Їдьмо й просто подивимося, — сказав я. — У машині нас не побачать, якщо ми просто проїдемо мимо.

— Зрештою, — бовкнув Джік, — ми справді хочемо, щоб вони знали про наше перебування тут.

— Чому? — вразилася Сера.

— О боже, — сказав Джік.

— Чому? — наполягала вона з дедалі більшою тривогою.

— Спитай Тодда, це його ідея.

— Ти негідник, — обурився я.

— Чому, Тодде?

— Бо я хочу, щоб вони всю свою енергію спрямували на пошуки нас тут, а не на усунення всіх слідів злочину в Мельбурні. Адже ми зрештою хочемо, щоб їх таки схопила поліція, бо ми самі заарештувати їх не можемо. Ну… тільки-но поліція почне діяти, то конче треба, щоб вона могла