Читати книгу - "Необхідні речі"

Від середи розпакували або прибуло ще більше асортименту. Людям, зацікавленим у таких речах, було важко повірити, що щось прибувало, – вантажівок ніде не було видно, – але чомусь це особливо не важило. У п’ятницю в «Необхідних речах» було набагато більше товарів – це єдине, що мало значення.

Наприклад, ляльки. І гарно зроблені дерев’яні пазли, навіть двобічні. Був унікальний набір шахів: фігурами слугували африканські тварини, вирізьблені з кварцу якоюсь нехитрою, проте приголомшливо талановитою рукою: стрибучі жирафи в ролі офіцерів, гіпопотами з войовниче опущеними головами в ролі тур, шакали в ролі пішаків, леви-королі, меткі леопарди-ферзі. Було намисто з чорних перлин, яке мало дуже дорогий вигляд – наскільки дорогий, люди не сміли запитувати (принаймні того дня), – але на таку красу було аж боляче дивитися, і кілька відвідувачок «Необхідних речей» повернулися додому з відчуттям меланхолії й дивного збентеження, а образ того перлового намиста танцював у темряві в них перед очима, чорним на чорному. І не лише в жінок.

Була пара ляльок-блазнів на мотузочках. Була катеринка, стара і з пишним різьбленням, – містер Ґонт пояснив, що вона має грати щось приголомшливе, якщо її відкрити, але не пам’ятає, що і вона замкнена. Він пояснив, що покупцеві доведеться знайти майстра, який би виготовив для неї ключ. «Таких ветеранів своєї справи ще кілька залишилося, які б могли щось тут утнути», – додав він. Його кілька разів запитали, чи можна буде повернути катеринку, якщо кришку вдасться відкрити й виявиться, що мелодія не до смаку. Містер Ґонт усміхнувся й пальцем указав на нову табличку на стіні. Вона повідомляла: Я НЕ ВІДШКОДОВУЮ КОШТІВ І НЕ ОБМІНЮЮ ТОВАРІВ CAVEAT EMPTOR![51]

– А це що означає? – запитала Люсілль Дангем. Люсілль працювала офіціанткою в Нен і зайшла зі своєю подругою Роуз Еллен Маєрз під час перерви на каву.

– Означає, якщо купуєш кота в мішку, то отримуєш кота, а мішок він забирає собі, – пояснила Роуз Еллен.

Вона побачила, що містер Ґонт її почув (хоча могла заприсягтися, що лише якусь мить тому бачила його в іншому кінці магазину), і густо розчервонілася.

Містер Ґонт, проте, лише посміявся.

– Правильно кажете, – підтвердив він. – Саме це воно й означає.

Старий револьвер із довгим дулом в одній із шафок із карткою «ЕКСКЛЮЗИВ ВІД НЕДА БАНТЛАЙНА[52]», хлопчик-лялька з дерев’яним червоним волоссям, веснянками і завмерлою дружньою усмішкою («ПРОТОТИП ГАВДІ ДУДІ[53]» – на картці), коробки з канцтоварами, дуже гарними, але не якимись особливими, колекція старовинних листівок, набори олівців і ручок, лляні хустинки, м’які іграшки-тваринки. Здавалося, в крамниці є щось на будь-який смак і – хоча жодного цінника на видноті не було – на будь-який бюджет.

Містер Ґонт добре виторгував того дня. Більшість речей, які він продав, були гарні, проте аж ніяк не унікальні. Він, однак, уклав кілька «особливих» угод, і всі ці продажі відбулися під час тих періодів спокою, коли в крамниці була лише одна людина окрім нього.

– Коли все йде повільно, мені стає неспокійно, – розповів він Саллі Реткліфф, логопедині Браяна Раска, приязно всміхаючись, – а коли мені неспокійно, я іноді стаю необачним. Що погано для продавця, але страшенно добре для покупця.

Міс Реткліфф була відданою парафіянкою баптистської пастви преподобного Роуза, там же познайомилася зі своїм нареченим Лестером Преттом і на додачу до значка проти «Нічки казино» носила значок «Я СПАСЕННА! А ТИ?». Скалка з карткою «СКАМ’ЯНІЛА ДЕРЕВИНА ЗІ СВЯТОЇ ЗЕМЛІ» одразу ж упала їй в око, і вона не заперечувала, коли містер Ґонт дістав її з шафки й поклав Саллі в долоню. Вона купила скалку за сімнадцять доларів і пообіцяла влаштувати маленький невинний розіграш Френкові Джуетту, директорові середньої школи Касл-Рока. Вона вийшла з магазину через п’ять хвилин після того, як увійшла туди, і тепер дивилася на світ замріяним і розфокусованим поглядом. Містер Ґонт був запропонував їй загорнути покупку, але міс Реткліфф відмовилася, заявляючи, що хоче тримати скалку в руці. Якби ви стояли в крамниці й спостерігали за тим, як вона йде до дверей, то вам би довелося ще добре помізкувати, щоб сказати однозначно, чи її ступні торкаються підлоги, чи просто пливуть у повітрі.

2

Срібний дзвіночок теленькнув.

Увійшла Кора Раск, рішуче налаштована купити фотографію Короля, і вельми засмутилася, коли містер Ґонт повідомив, що вже продав її. Кора хотіла знати кому.

– Вибачте, – сказав містер Ґонт, – але та пані була з іншого штату. На її авто були номери Оклагоми.

– Ну щоб я скисла! – скрикнула Кора з гнівом та істинним стражданням. Вона не усвідомлювала, наскільки сильно хоче те фото, доки містер Ґонт не поінформував, що його вже нема.

Генрі Джендрон і його дружина Іветт у той час були в крамниці, тож містер Ґонт запитав Кору, чи не почекає вона хвильку, поки він їх обслужить. Також додав, що, здається, в нього є дещо інше, що її так само може зацікавити, чи навіть більше. Після того як містер Ґонт продав Джендронам м’якого ведмедика – подарунок для доньки – і провів до виходу, то попросив Кору почекати ще трохи, поки він дещо пошукає в комірчині. Кора чекала, проте без особливого інтересу й очікування. Її огорнула глибока сіра депресія. Вона бачила сотні фотографій Короля, може, й тисячі, і сама мала кілька, але ця здавалася… якоюсь особливою. Вона ненавиділа ту жінку з Оклагоми.

Тоді містер Ґонт повернувся з невеликим футляром для окулярів зі шкіри ящірки. Він відкрив його й показав Корі пару «авіаторів» із димчасто-сірими лінзами. Подих застряг їй у горлі. Правиця здійнялася до тремтячої шиї.

– Це ж… – почала вона і більше не могла нічого сказати.

– Окуляри Короля, – поважно погодився містер Ґонт. – Одні з шістдесяти. Але мені сказали, що ці – його улюблені.

Кора купила окуляри за дев’ятнадцять доларів і п’ятдесят центів.

– Я б хотів отримати ще трохи інформації, – виблискуючи очима, подивився на Кору містер Ґонт. – Назвемо це доплатою.

– Інформації? – із сумнівом запитала Кора. – Якої інформації?

– Гляньте у вікно, Коро.

Кора зробила як велено, але пальці не відпускали окулярів. На іншому боці вулиці поліцейський автомобіль-один Касл-Рока був припаркований перед «Голярнею». На тротуарі стояв Алан Пенґборн і розмовляв із Біллом Фуллертоном.

– Бачите того чоловіка? – запитав Ґонт.

– Кого? Білла Фул…

– Ні, дурненька, – перебив Ґонт. – Іншого.

– Шерифа Пенґборна?

– Правильно.

– Так, бачу.

Кора почувалася отупілою й запамороченою. Голос Ґонта долинав ніби з далекої відстані. Вона постійно думала про покупку тих чудових окулярів. Хотіла повернутися додому й одразу приміряти їх… та, звісно, вона не може піти, доки їй не дозволили, бо торги не закінчено, доки містер Ґонт не скаже, що їх закінчено.

– Він має вигляд