Читати книгу - "Муссоліні"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Повертаючись до Муссоліні, надзвичайно ілюстративним здається твердження дуче, записане Джузеппе Боттаі 5 грудня 1935 року: «Для справжньої Революції замало розробити нові закони, нові інститути влади, виконати гігантські будівельні роботи, сформувати характери, якщо все це не зіграє на міжнародному рівні в слушний для неї момент. А зіграти воно може лише на війні»36.
Іще чіткіше Муссоліні висловився в статті, яка з’явилася роком раніше у вересні на сторінках «Popolo d’Italia»: «Фашистська Італія повинна бути “мілітаристською”, це єдиний шлях для того, щоб стати насправді військовою країною й за потреби переможним воїном. Мілітаристська доктрина, мілітаристська нація і народ, що підкоряє військовим потребам увесь залишок матеріального та морального життя своїх людей окремо та загалом. Усі великі держави, що мають вагу в сучасному світі, є “мілітаристами”»37. Не менш гучною була заява Муссоліні, записана Чіано в листопаді 1937 року, яка свідчить про те, що він убачав у війні навчальну та виховну цінність: «Коли закінчиться Іспанія, я вигадаю щось інше: адже характер італійців має загартовуватись у боях»38.
Фактично період від 1935 року до падіння режиму конкретизував цю ідею, яка була для Муссоліні і великим політичним задумом (прагненням відновити справжню воєнну та цивілізаційну міць Італії після тривалих століть занепаду), і великою метою в етико-культурному плані (нарешті вивести італійців на рівень їхнього минулого та їхньої історії через трансформацію фашизмом).
Аби не надто затягувати нашу розповідь, ми не зупинятимемося на тому, як (з техніко-оперативної точки зору) і з яких причин (тактичних і кон’юнктурних) Муссоліні переходив від однієї війни до іншої – раз од разу долаючи вороже ставлення деяких ієрархів, спротив монархії, побоювання військової верхівки, невдоволення з боку церкви та головне традиційну негнучкість народних мас. Адже це не настільки важливо порівняно з «високими» та безперечними, а отже, стратегічними й у широкому сенсі цивілізаційними, можна навіть сказати «моральними» (з його точки зору) причинами, що підштовхували Муссоліні до незворотного вибору – перетворити Італію та італійців на країну і народ, що постійно перебувають у стані війни.
Для стислого огляду цих причин треба обов’язково згадати, наскільки сильним було його переконання, що з’ясування стосунків між «старими народами» і «молодими народами» відтоді ставало дедалі більш загрозливим і неминучим (зокрема у матеріальному та демографічному плані), а це означало новий міжнародний ієрархічний порядок, в якому Італія могла перебрати на себе роль потужного гегемона в регіоні Середземного моря та Балканського півострова. Можна припустити, що Муссоліні ніколи не мав чіткого, щоб не сказати епохального, уявлення щодо потужності американського впливу на світ і тому твердо дотримувався своєї євроцентристської позиції міжнародної політичної боротьби та банально демографічного підходу до співвідношення світових сил. Попри це, він вийшов на світовий рівень, роблячи ставку на національний фактор, про це свідчить увага (хоча й доволі «інструментальна» – в антибританському ключі), з якою він слідкував за арабським та індійським націоналізмом, трактуючи їх як прояв більш масштабної боротьби молодих і висхідних народів і на Заході, і на Сході проти занепадницької ліберально-капіталістичної цивілізації.
Повернемося до іншого його переконання – не позбавленого маніакальних і гротескних ноток, – за яким революційну амбітність фашизму, а головно його план моральної, інтелектуальної, фізичної та поведінкової реформи італійців можна перевірити лише шляхом неспинного випробування війною. Судячи з численних сигналів, що походили з надр суспільства впродовж десяти з гаком років фашистської педагогіки, цей план був далеким від успіху. Звідти й зусилля Муссоліні безперервно нарощувати войовничий дух і посилювати мілітаризацію суспільства, хоча врешті-решт ці процеси вийшли з-під контролю і набули фатального характеру.
Дійсно, у діях Муссоліні та ідеалах, якими він керувався від середини 1903-х, постійно залучаючи країну до війни, важко не угледіти ознак долі та історичної необхідності у повній відповідності до доктрини – це вкрай важливо для всебічного розуміння історичного змісту його політичного шляху.
Звичайно, не треба забувати про вплив історичних обставин і важливість конкретного вибору, зробленого в певний момент за певних умов, що часто виходить за межі суто ідеологічного або культурного підходу. Тому цілком імовірно, що мета Муссоліні завоювати Ефіопію мала причини дипломатично-міжнародного характеру за класичною логікою колоніальних війн. З іншого боку, участь у громадянській війні в Іспанії можна пояснити логікою стримування французького впливу, і це також виглядає доволі традиційним з дипломатичної точки зору. Що ж до рішення Муссоліні долучитися до Другої світової війни, воно було зумовлене його власними дрібними розрахунками часу та воєнних витрат, матеріальних і людських ресурсів, його розчаруванням щодо можливості виступити «посередником» і досвідченим політиком у регулюванні розв’язаної Гітлером європейської кризи, а також (і це головне) складною сумішшю страху та настороженості щодо Гітлера та Німеччини, яка й зумовлювала всі рішення Муссоліні як союзника нацистів.
Усі ці елементи багато чого пояснюють під кутом зору історіографічного аналізу. Проте важко не збагнути, що історична доля людини, зрощеної на теренах революційного міфу, загартованої в окопах, піднесеної до найвищої постаті в тій країні, яка в його мріях мусила відновити імперську велич Давнього Риму, та ще й в рамках політичного руху, народженого від близького знайомства цілого покоління зі смертю і запахом крові громадянської війни, була приречена до руїн і лиха війни, яку ця людина вела заради самої війни згідно з власним світоглядом і розумінням життя.
Занепад і «прокляття пам’яті»Політична епопея Муссоліні як будівничого «нової держави» фашистського штибу, як духовного провідника італійського народу, військового керманича озброєної нації офіційно добігла кінця 25 липня 1943 року після голосування Великої фашистської ради за порядок денний, запропонований Діно Гранді, в якому зазначалося повернення королю «найвищої влади прийняття рішень». Наступним кроком став випад Корони за підтримки представників військової верхівки, що призвів до арешту дуче, створення уряду Бадольо та демонтажу структур режиму, починаючи з міліції та НФП. Фатальним виявився для Муссоліні – як і для інших націонал-революційних рухів – конфлікт із правими консерваторами та реакціонерами39, що відбувся (принаймні в Італії) у контексті війни, військові жереби якої вже мали всі негативні ознаки; війни, зміст якої все більше і більше нагадував «тотальну» битву на ідеологічній і релігійній основі між протилежними політичними та цивілізаційними моделями суспільства. Немов не існувало ані традиційних мотивів патріотичного та національного характеру, ані егоїстичних і кон’юнктурних розрахунків,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Муссоліні», після закриття браузера.