Читати книгу - "Мільйон на рулетці"

— Перший, — сказав я, — читай, що в тебе вийшло.

Він устав, прокашлявся і почав:

— Стіл перший від дверей у залі на другому поверсі. Чекаю випадання трьох цифр «тридцять шість», а потім починаю ставити на номери «тридцять шість», «одинадцять», «тридцять», «вісім»…

— Другий, — сказав я, коли він закінчив.

— Стіл номер два, — відгукнувся стрілець. — Тричі по «тридцять шість», а потім…

Я перевірив записи кожного з них, семеро помилилися. Коли всі помилки в послідовності майбутніх виграшів були виправлені, я сказав:

— А тепер учіть це все напам’ять.

Я дав їм третину години, а потім улаштував першу перевірку. Без запинки перелічити всі двадцять п’ять чисел зміг тільки один із них.

— Почнемо спочатку, — сказав я.

— А що мені робити? — запитав чотирнадцятий номер, якому вдалося усе запам’ятати.

— Продовжуй учити, — наказав я, згадавши благодатні дні армії, і додав: — Тільки за умови, що ніхто з вас не припуститься помилки, ми розійдемося.

— То що ти надумав? — неголосно запитав Мишко.

Я саме підійшов до кавоварки, щоб налити собі кави, а вона виявилася порожньою, і мені довелося заповнювати її водою та меленими зернами.

— Великий Сергій, — сказав я, — залишить «Вершину» відразу після гри.

— Резонно, — погодився Мишко.

— Він не виходитиме через передні двері, і не ритиме тунель, чи не так?

Мишко кивнув.

— Він сидить у тій частині третього поверху, що у розпал гри залишиться без охорони.

Мишко знову кивнув.

— Оскільки він планує взяти зі сховища гроші, то йому потрібно буде потрапити туди. Гадаю, він знає, як це зробити. А потім спуститься по мотузці через вікно службового кабінету, — я сподівався, що Мишко пам’ятає план «Вершини» і стежить за моєю думкою.

— Ну і який зиск ми матимемо з цього?

— Як тільки у «Вершині» почнеться колотнеча… А вона почнеться в дев’яноста дев’яти випадках зі ста, ми піднімемося на третій поверх, заберемо зі сховища все, що не забрав Великий Сергій, і підемо за ним назирці. Потому рванемо в кемпінг, заберемо Яну і зникнемо.

Червона лампочка в кавоварці згасла, і я наповнив свою чашку.

— Тобі налити?

— Ні.

Мишко думав. Я встиг насипати та розмішати цукор і покласти ложку на барну стійку, коли він, нарешті, сказав:

— Гарний план.

— Я теж так гадаю, — мовив я і пішов до свого учительського столу.

Мої тупі школярі займалися зубрінням, курили і попивали каву. Іноді хто-небудь із них зводив догори очі й намагався повторити весь ланцюжок з цифр, збивався і починав спочатку.

А через годину я улаштував їм ще одну перевірку.

За добу до гри мені подзвонив Валера, який вирішив перевірити готовність усіх, хто мав брати в ній участь.

— Ви готові? — запитав він.

— Ні, — відповів я.

— Чому зволікаєте?

— Труднощі з навчанням, — сказав я.

П’ятеро зі стрільців ніяк не могли запам’ятати, що йде після «зеро».

— Дай їм трубку, — попросив Валера.

Він поговорив тільки з одним і наказав передати іншим, що закопає кожного, хто помилиться.

Так минули всі три схожі один на одного дні.

Однак коли названий Великим Сергієм день, а насправді ніч, настав, і караваном із двох десятків машин ми поїхали до казино «Вершина», то були повністю готовими.

Я їхав у машині з Валерою.

— Тримай, — сказав він і простягнув мені руку.

Я розтулив долоню, Валера тицьнув невеликий патрон з тупоголовою кулею.

— Поясни, — сказав я.

— Твоя, — мовив він. — Якщо задумаєш перехитрити нас, згадай про неї.

Початок був досить оптимістичним.

Мишка везли за мною через три машини.

Ми їхали і залишали за собою то одну, а то відразу кілька машин з «савівцями». Дві — біля виїзду з міста, з багажниками повними грошей, щоб приборкати міліціонерів, якщо їм раптом заманеться взяти участь у операції. Одну — на розвилці заміської дороги, для того, щоб було кому повідомити, якщо ще хтось приєднається до забави. Три машини з автоматниками й іржавий автобус із трикутником «школярі» на вітровому склі, щоб було чим перегородити дорогу, якщо небажані елементи, наприклад «монголи», захочуть всунути свого носа куди не слід.

Таким чином, до казино приїхали тільки Валера, двадцять шість підготовлених до гри стрільців, я, Мишко і чотири наші охоронці.

Ми пригальмували біля самої гори, на якій сяяла вогнями і лампами вивіска «Вершина».

— Почекаємо, — сказав Валера.

Ми чекали хвилин сорок. Поки повз нас не проїхав попелясто-сірий кадилак Сави і дві чорні машини його охорони.

— Тепер можна, — сказав Валера.

Ми рушили слідом.

Саву зустрічали як гостя. Сам низькорослий і пласколиций Ахіміл стояв на порозі із шістьма своїми охоронцями.