Читати книгу - "Мільйон на рулетці"

— Мені треба порадитися, — сказав він.

— Будь ласка.

— Тоді поїхали.

Ми приїхали в невеликий ресторан, де обідав Сава.

— Досить непогано, — сказав Сава, дожовуючи шматок підсмаженого на відкритому вогні м’яса.

— Але може початися стрілянина, — сказав Валера.

— Намагайтесь уникнути конфлікту, — резонно зауважив Сава.

— Мені знадобиться багато людей.

— Бери, скільки треба.

— І ваша присутність у «Вершині».

Ці слова змусили Саву задуматися. Керувати війною з кабінету у своєму особняку-фортеці нескладно, а от у білій шкіряній куртці на швидкісному мерседесі попереду загону…

Він запив м’ясо вином, замислився на кілька хвилин, витяг з кишені трубку і, набравши номер, сказав:

— Здрастуй, Ахіміле Рахимовичу. Як життя?

— Чи здорова дружина? Як навчання в дочки? Пише? Дуже добре…

— Та ні, мені не потрібна твоя допомога. Просто хочу попросити про одну послугу, — продовжував говорити Сава. — Запроси мене в гості. Ні. Пробач, що кажу «ні». Шашлик це чудово, і я знаю, як смачно ти його готуєш, але я дзвоню, щоб напроситися на інше запрошення…

— У «Вершину». Усе місто говорить про те, який шикарний клуб ти збудував, і тільки я один, як лох, слухаю і соромлюся зізнатися, що мене туди не запрошували…

— Що мої хлопці кажуть? — напевне, Ахіміл вирішив нагадати про те, що Валера і я вже були у «Вершині». — Вони залишилися задоволеними. То запросиш?

— Давай ближче до суботи, десь о пів на десяту вечора…

— Звичайно, не сам. Візьму кількох своїх… Я знаю, що твій будинок — мій будинок, але я все-таки з охороною…

— Ну, спасибі. Чекай.

Сава поклав слухавку і подивився на Валеру:

— Які ще проблеми?

— Більше ніяких, — сказав той.

— Тоді йди готуйся.

— Все за планом? — запитав Валера.

— Авжеж, — відповів Сава Костін.

Ми перебралися в офіс Валери.

Незадоволений розвитком подій, Мишко насуплений сидів за комп’ютером і розкладав пасьянс. Я сидів на дивані біля скляного столу і спостерігав за тим, як Валера викликає до себе командирів стрілецьких груп і дає їм завдання:

— У суботу на трьох машинах стоятимете тут, — він показав на карті погрібне місце.

— У суботу о дев’ятій вечора поставите тут автобус і прихопите кілька автоматів…

— Станете тут машиною. Якщо побачите ментів — перекриєте дорогу, але спершу попередите нас.

— Якщо з’являться «монголи» — поїдете за ними. Якщо вони почнуть стріляти — відповісте вогнем…

О пів на третю приїхали двоє стрільців, які чергували останні кілька годин під готелем, де оселився Великий Сергій. Один із них поклав на стіл перед Валерою відкриту сигаретну пачку.

Валера витяг із пачки багаторазово складений аркуш, розгорнув його і сказав мені:

— На, ти в цьому розбираєшся краще.

Там були тільки числа. Двадцять п’ять цифр. «Тридцять шість», «одинадцять», «тридцять», «вісім», «двадцять три», «десять», «п’ять», «двадцять чотири», «шістнадцять».

— Візьмеш двадцятьох шістьох хлопців, — сказав я, — і нехай вони вивчать усі цифри напам’ять.

— Ні, — заперечив Валера, — ти учитимеш їх сам.

— Домовилися.

Він зробив ще кілька дзвінків, і незабаром мене з Мишком повезли до нічного клубу, що належав Саві, де на нас уже чекали двадцять шість відібраних для гри стрільців.

Казино «Вершина» було приречене.

Валера готувався до війни. Адже савівці розраховували виграти шістнадцять мільйонів. Сумнівно, щоб власник «Вершини» володів такою сумою. Отже, він мав поступитися своїм казино. Але міг виявити спротив. Могла початися війна, і Валера хотів якнайкраще підготуватися до неї.

Він оточив казино постами і засідками, приготував резерви і навіть забезпечив шляхи відступу.

Він був готовим.

Був готовим і Великий Сергій, який уже приніс у казино дві дорожні сумки. Він збирався наповнити їх грошима зі сховища «Вершини», як тільки там почнеться стрілянина. Був готовий і Сава, який сказав дружині:

— Звичайно, я буду обережний, — і пообіцяв їй одягти бронежилет.

Не були готові тільки я і Мишко, який нагадав мені про це, як тільки ми опинилися з ним удвох у туалеті:

— Ну і які плани?

— Усе дуже просто, — сказав я, — ми тікаємо з грошима.

— Які нам дасть Сава?

— Які ми самі візьмемо.

— Де?

— У казино, — сказав я.

Але тут у туалет зайшов один із наших охоронців:

— Хутчій, а то хлопці вже чекають.

Ми вийшли до савівців, які сиділи за столиками і вже встигли відкоркувати кілька пляшок спиртного; Я почав із того, що попросив забрати зі столів горілку і принести кожному з них каву.

Вони кривилися, посміхалися, переморгувалися, але каву все-таки випили. А коли перед кожним із них поклали папір і олівці, ніхто не приховав свого скепсису.

Я ж почав диктувати:

— «Тридцять шість», «одинадцять», «тридцять», «вісім», — і так до «тридцяти двох».

Потому розставив скляні попільниці по краях креслярського аркуша, намалював на ньому всі три поверхи «Вершини», вказав, де стоять столи з рулетками і позначив кожен із них цифрами.

Після цього пояснив стрілкам, біля якого столу гратиме кожен із них, так я зміг звертатися до них, називаючи номер столу з