Читати книгу - "Сповідь суперниці"

Він легко збіг зі мною сходами нагору, ми опинилися на галереї, протилежній тій, звідки я ввійшла. Він ніс мене, а знизу щось кричали, сміялися. Але нас ніхто не переслідував. Потім Едгар ударом ноги відчинив двері й ми опинилися в кімнаті — найрозкішнішій кімнаті, яку я тільки могла собі уявити: вогонь освітлював ткані драпірування на стінах, ліжко на підвищенні у фалдах вишитої запони, казан із водою, над яким підіймалася пара з духом запашних трав. Тут було тихо. Стало тихо, коли Едгар плечем зачинив двері й, не випускаючи мене з рук, сів на хутро, що вкривало широке ложе.

Він дивився на мене захоплено й здивовано. Прибрав волосся з моїх щік.

— Святі угодники! Яка ж ти красуня, дівчинко.

Я раптом посміхнулася щасливою дурненькою усмішкою. Але чомусь відзначила, що він сказав це нормандською. І сама перейшла на цю мову.

— То я подобаюся вам?

— Ти ліпше, що я міг отримати на йоль.

І тут він якось ніжно наблизив моє обличчя до свого. Я так і не зрозуміла нічого першої миті. Щойно його очі були так близько-близько, затуляли цілий світ, потім його вії опустилися, дихання злилося з моїм, вуста стулилися. І я зрозуміла, що це поцілунок. Мої губи затрепетали й розімкнулися, я відчула смак губів Едгара, жар його дихання. Ми стали єдині… Але мене більше не було. Я розтанула, зникла, а цілий світ перетворився на жар і чарівливу кволість. І десь музикою пролунав стогін — і я з подивом зрозуміла, що це мій стогін.

Задихаючись, тремтячи, я відскочила. Боже, як це сталося, що я так відразу здалася? Це неприпустимо. Де мій розум?

— Та ти незаймана, чи не так, моя прекрасна феє?

Як він це зрозумів? І як же мені соромно! Я ледве знайшла в собі сили підвести на нього очі.

— Не будьте зі мною брутальним, сере. Так, я незаймана.

А він раптом розреготався. Відкинувся на ложі й сміявся, сміявся, сміявся. Це розгнівало мене, але й примусило зосередитися.

— Моє ім’я Гіта Вейк, — промовила я, прагнучи перекричати його регіт. — Ви чуєте, я Гіта з монастиря Святої Хільди!

І далі сміючись, він підвівся.

— 3 монастиря?

Здавалося, це розвеселило його ще більше.

— Я Гіта, онука Херварда! — майже кричала я. — Та вислухайте ж мене! Мені необхідно, щоб ви одружилися зі мною.

— Я саме це й збираюся зробити, — раптом сказав він. — Ми одружимося просто зараз.

Анічогісінько я не розуміла. Дивилася, як він встає. І раптом Едгар похитнувся, мало не впав, притримався за стовпчик, який тримав запону.

— Що з вами, сере? Вам зле?

— Що ти, дитинко. Мені дуже, дуже добре. Йди до мене.

Але я рішуче затрусила головою.

— Ні, спочатку вислухайте мене.

І я заговорила так поквапливо, ніби від того, чи встигну я викласти все чисто, залежало моє життя. Говорила, що в моєму володінні вісімнадцять наділів[33] землі й хоч значна їх частина у фенах, але влітку фени перетворюються на чудові пасовища і мої люди розводять там дорогоцінних тонкорунних овець. До того ж, на сухих ділянках селяни викошують стільки сіна, що його вистачає до березня. Розповідала я й про будівельний ліс, про кременеві шахти. І ще — що через мої володіння проходить дорога в Нортгемптон. Йому ж потрібна ця дорога?

Я раптово затнулася, коли Едгар почав через голову стягати сорочку. Багряні відблиски ковзали по його плечах і грудях, підкреслювали силу рук, рельєфні обриси м’язів і тонкий стан.

— Що ви робите, сере?

— Я чекаю на тебе, моя красуне, — він простяг до мене руку. — Біс його ухопи, дівчинко, чи казали тобі, яка ти красуня!

У мене запаморочилася голова від його слів. І ще я засоромилась, проте сором цей був незвичний — така собі чарівна безсоромність.

— Тоді, якщо я вам подобаюся… Я ж онучка Херварда. Ви не можете просто так збезчестити мене. Вам, сере, доведеться одружитися.

— Звісно, звісно.

Він клацнув пальцями.

— І ми зараз вип’ємо за це.

Біля стіни поряд із ложем стояла скриня з пласким віком, накрита сукном. На ній я побачила тацю з червоними зимовими яблуками та глек із вином. Едгар, похитуючись, підійшов до нього й налив у кубок, при чому і розлив чимало.

— Ходи вип’ємо, дівчинко. За твою невинність і нашу шлюбну ніч!

Я підійшла. Чи боялась я його? Він дивився на мене захоплено, лагідно, й мене від цього кидало то в жар, то в холод. Що зі мною? І чому я сама роздивляюся його, не опускаючи погляду? Де мій сором? Та все ж таки його тихий хрипкий голос, його дуже м’язисте тіло вабили мене. Мені навіть хотілося доторкнутися до нього. Він же пообіцяв узяти мене за дружину.

Я взяла в нього кубок, і він цокнувся зі мною глеком. Я наважилася:

— За наше весілля, мілорде.

— За весілля, то й за весілля.

Це було не те вино, яким пригощала мене Ріган. Воно було світле, трохи кислувате, але приємне. Від переляку чи від спеки мене мучила спрага, і я з задоволенням спорожнила кубок. Бачила, як Едгар поставив глека на місце й дивиться на мене. І він стояв так близько!

— Swete,[34] — шепнув він саксонською, — яка ти мила.

Це була моя рідна мова. І від цього все стало простіше. Голова паморочилася, стіни покою ніби розсунулись, і дедалі важче було зібратися з думками. Я хотіла одного — щоб сер Едгар обійняв мене й щоб це тривало вічно!

Та я таки повинна сказати йому