Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 80"

з ним, — це вона знала напевне. Важко було їй зрозуміти, звідки така певність, та, власне, й ніколи займатися самоаналізом, але та певність, раптово сплеснувшись у душі, одразу ставала важкою і спокійною, як вода у тій криниці, звідки вона пила того далекого й примарного, мов недобачений дитячий сон, дня серед безгомінного огрому степу. Дня, коли, напившись води й утомившись од тиші, вони побігли назустріч гарячим обіймам вітру й вогненним макам, а звідкись із розгінного степу, десь аж із-за обрію, навперехрест їм вихопилися закохані гривасті коні.

Це вже згодом вони лежали долілиць у траві, кожною клітиною свого тіла відчували музику прадавнього степу, і кожен зосібна вертав думкою до тих коней, а невисловлені думки зігрівали їх обох, зігрівали й водночас наповнювали щемом скороминучості тої навдивовижу прекрасної миті, якій уже ніколи не повторитись.

Це було зрозуміло, бо завтра вони відлітали з Землі.

Відлітали нарізно, і неминучість розлуки зробила їх стриманими у словах, аж ніби ледь зчужілими. Люди, мабуть, ніколи не навчаться прощатися так, щоб після прощання, коли вони дивитимуться одне на одного з віддалі спогаду, їм не здавалося: між ними лишилося просто катастрофічно багато нез’ясованого, несказаного, непочутого, незапитаного… А те, що видавалося зовсім дріб’язковим і неістотним, коли стає минулим, — нараз переростає у не таке вже й дріб’язкове, щодалі виростає у важливіше для обох, значиміше для спільної долі. Цю істину відкрив кожен з них для себе у розлуці.

Останні слова, удавана веселість стурбованих друзів, колег і сірі, аж до сивизни вицвілі від багатьох прощань очі генерального конструктора — все це вже відходило в спогад.

Він одлітав першим.

Удвох вони постали серед металевого громаддя техніки. До самого корабля пустили тільки її, бо вона мала на те право, право ніде не записане, але таке зрозуміле для всіх, кому хоч раз доводилося відлітати чи проводжати.

Він спостеріг у її очах сльози і раптом усміхнувся:

— Хіба ж можна плакати?

— Можна, — раптом розсердилась цьому питанню.

— Не плач.

— Був би жінкою, — зрозумів би, чому плачу, — сказала відчуженим тоном і притлумила важкий схлип у грудях.

— Колись у давнину був звичай писати листи. Якби ми жили тоді, я писав би тоді щодня…

— Чи писав би?

— Шкода того звичаю… Але ж нині відстані не ті, — мовив з жалем.

— Але ж люди не змінилися, — з надією подивилася йому в обличчя.

Він збагнув, що запитувалося не це, а щось інше, про що не можна відразу сказати словами.

— Не змінились. Люди лишились людьми. Інакше ж не могло бути.

— А ми, чи ми будемо такі самі там, далеко?..

— Будемо.

Команда зайняти місце в кораблі ще не пролунала, та обоє вони враз відчули, що в прощанні настала тонка, як павутина, остання мить, яка розірветься, не встигнувши навіть і зблиснути.

Рівний і незворушний голос головного конструктора, посилений і спотворений мікрофоном, подав команду, спалахнули лампочки приладів і завила сирена.

— Прощай. Пам’ятай усе, що я тобі сказав.

Сум’яття, тривога, біль, віра й надія — все сплелося в погляді її очей, який він жадібно вбирав у себе, боячись забути його.

Вона обхопила його шию і міцно поцілувала в уста.

І він поніс той поцілунок з собою, щоб завжди і повсюдно відчувати його полиновий присмак.

Чоластий генеральний конструктор із стомленими сумними очима дивився на тоненьку постать біля могутнього тіла корабля і думав про жіночу долю, про неминучі розлуки і про всі ті слова, що ось уже стільки століть говоряться жінкам в останню мить прощань. І, мабуть, усі кажуть одне й те саме, але в сказаному щоразу оживає новий зміст, бо вже мільйонами промовлені слова стають словами твоєї душі, коли вона покличе їх собі на підмогу, аби хоч трохи розказати про себе…

Генеральний звівся біля пульта, струснув із себе такі недоречні думки й прощально помахав космонавтові рукою. Той теж відповів йому прощальним помахом і ледь усміхнувсь, а в генерального та усмішка викликала в пам’яті усміхи сотень тих, кого йому доводилося проводжати в космос за всі роки своєї багатої на розстані і зустрічі служби.

Обернувшись, космонавт іще щось гукнув, але генеральний не почув його, бо й не до нього це було звернено; почула та, кому це призначалося:

— Скрізь згадуй наших коней!..

…Коли корабель лягав на курс, вона ще довго дивилася в небо, намагаючись відшукати його своїм поглядом там, далеко-далеко, і захистити від усіх небезпек.

Удень цю планету облягала смертоносна спека, а ночами її стражденне лице шмагали холодні дощі.

Наодинці з мерехтінням екранів і далекими голубими цятками кораблів в ілюмінаторі, відчуваючи, що час ніби спинився й навічно завмер, вона рятувалася від розпачу думкою про нього. Тоді й вірилося, що рано чи пізно це добровільне ув’язнення в самотності скінчиться. Вона нарешті повернеться на Землю, а слідом за нею в сузір’я Лебедя прилетить і він. Але ця зустріч видавалася трагічно далекою, тож доводилося напружувати всі сили, аби виразно уявити її. Саме так пізньої сльотавої осені дуже важко віриться в прихід весни.

Вона й раніше чула, як страждають від ностальгії й самотності ті, кому довелося виконувати подібні обов’язки на інших планетах, проте незрідка зупинялась на егоїстичній думці, що в чомусь їм усе-таки було легше, а спіймавши себе на такому припущенні, спалахувала ненавистю до себе й викликала з пам’яті дорогий образ. Їй здавалося, що, згадавши його, вона стає справді кращою, саме такою, яку він знав і в яку вірив, в якій би ніколи не хотів помилитись. І в це вона свято вірила.

У снах її дедалі частіше, примхливо міняючись на виду, напливали образи людей, з якими стрічалася за різних обставин, і тоді їй ставало легше: вже не так дошкуляла самотність.

А цього ранку, якраз на межі холодного дощу й палючого сонця, її розбудило відчуття, що має статися щось особливе. Довго сушила голову над тим, звідки це наринуло на неї, але так ні в чому й не допевнилась остаточні. Вирішила найпростіше: ждати…

Він з тривогою вдивлявся в міріадний розсип зірок над головою. Десь там було химерне, загадкове, сповнене кипінням своїх пристрастей життя, а десь були й такі, як ї він, що, кинувши благополуччя й затишок, несли нелегку космічну вахту. Щоб витримати її незгоди, треба, мабуть, народитися для них. Бо ж інакше важко зжитися з отим дивовижним відчуттям безмежного космосу, важко погодитися, що людина в нім видається менша від піщинки. Але ж чи піщинка ця людина, якщо вона здатна вмістити в собі