Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 83"

Іван сів поруч з тренером і випростав ноги, не дивлячись на товаришів, які вдавали, що нічого не сталося. Тренер придивився до його похмурої фізіономії і хмикнув.

— Втомився?

— Не знаю, — відповів Іван, подумавши. — Щось заважає грати, а що саме — не зрозуміло.

Кілька хвилин мовчали. Гра трохи вирівнялась, але різниця в очках була завелика, щоб сподіватися виграти сет.

— А ти спробуй зіграти вище своїх можливостей, — тихо промовив тренер. — Ти можеш. І перестань думати про повернення. Я правильно тебе зрозумів?

Іван спалахнув. Тренер розуміюче кивнув і стиснув його плече твердими пальцями.

— Ти не перший мій гість з минулого, Іване. На попередній Олімпіаді у нас грав Леон Панасов, твій не тільки сучасник, а й земляк. Ідучи, він сказав: “Тепер певен, що проживу свій вік недаремно — я бачив свою мрію, значить, працював і мріяв правильно”.

— Я його розумію, — пробурмотів Іван.

Другий сет збірна Землі теж програла. Тільки в третій партії, при нічийному рахунку, тренер випустив на майданчик Івана, спраглого боротьби і сповненого бажання зробити неможливе. Серце закалатало рівно й сильно^ зникла скутість, з’явилося відчуття польоту і удачі, тіло позбулося ваги, стало легким і слухняним. Він одразу побачив гру, моменти польоту м’яча розтягувались для нього в секунди, за які він встигав визначити його траєкторію, підготуватися до прийому першої подачі, прийняти м’яч і видати з точністю майже автоматичною.

Спочатку він, граючи в захисті на другій лінії, дістав, “мертвий м’яч”, посланий нападаючим збірної Марса в кут майданчика. Величезний зал озвався громом оплесків, але Іван їх не чув.

— Міняймо темп, — сказав він Стану. — Максимум — третій варіант.

Той був відмахнувся, потім придивився до його обличчя, немов не впізнаючи, і передав іншим гравцям:

— Хлопці, граймо третій, гранично! І вони заграли.

Гвендолін з центру майже зразу видав Іванові пас у другу лінію. Це був дуже важкий для виконання нападаючий удар: Іван злетів у повітря, повернувся на льоту на дев’яносто градусів, показав противнику ліву руку, тим самим обманув блок і з’ сухим дзвоном вбив м’яч у центр майданчика марсіан — при виконанні завершального удару переміщати м’яч у часі не дозволялося.

Зал зашумів, потім знов завмер.

Іван разом зі Станом і гравцем під номером п’ять провели чудову триходову комбінацію — так зване “дзеркало” — причому ситуація ускладнилася появою м’яча минулої подачі, так що на майданчику в своєрідній петлі часу замкнулися відразу всі шість гравців і два м’ячі. Спочатку Іван прийняв подачу, пригадав положення рук гравця марсіан, який подавав, хвилину тому, і перемістився на те місце, куди за його розрахунками повинен був прийти м’яч першої подачі. Стан у стрибку зімітував нападаючий удар, а завершив комбінацію п’ятий гравець команди, чисто зрізавши м’яч на злеті. Коли цей м’яч іще летів уздовж сітки, Іван у падінні дістав за метр від підлоги другий м’яч минулої подачі, Гвендолін м’яко, кінчиками пальців, пропустив його за собою, і шостий гравець, трохи похмурий Кендзобуро обманним ударом послав його в кут майданчика суперника. Тривало це не більше, ніж сім секунд, м’ячі вже влипли в майданчик збірної Марсу, а Іван, Кендзобуро, Стан і Гвендолін ще перебували в повітрі. “Червоний” бал — два очка.

Зал знову загув, і знов завмер, і мовчав до кінця гри.

Іван нападав з будь-якого номера, відповідно до зміни варіантів, із задньої лінії, з центру. Він угадував появу м’яча в хронополі з точністю до секунди, перестрибував і пробивав блок, діставав у захисті такі м’ячі, які можна було дістати лише теоретично. Він блокував нападаючих в найважчому виконанні аутконтролю, розпізнаючи напрям удару в чотирьох випадках з п’яти.

Це була гра на натхненні. Вона запалила інших гравців команди, і ті робили чудеса нарівні з Іваном, розігруючи комбінації спокійно і впевнено, як на тренуванні. Якщо грають команди, рівні за класом, то саме така гра — чітка, злагоджена, коли партнери розуміють один одного з жесту, з погляду (мислений контакт карається так само, як і технічна помилка, втратою м’яча), коли всі рухи гравців підкорюються нечутному ритму і здається, ніби на майданчику всього один гравець, чиє багаторуке тіла перекрило все поле, і м’яч кожного разу наштовхується на нього, — тільки така гра й може дати позитивний результат. І вони, програвши перші два сети, виграли решту.

Зал ще кілька секунд німо й зачудовано дивився на, освітлені квадрати ігрового поля, на тріумфуючих гравців збірної Землі, а потім ніби шторм обрушився на трибуни.

— Спасибі! — сумно промовив тренер, обіймаючи Івана. — Ми не помилились у тобі, брате! Спасибі! Навряд чи я колись іще побачу таку гру! А тобі час… додому…

— Я знаю, — кивнув щасливий Іван; у цю мить він любив усіх, і повернення додому вже не викликало в ньому смутку, хоч у своєму часі він мав лишитися калікою на все життя.

Раптом його дружно підхопили й підкинули вгору.

— Не. треба, хлопці, — вигукнув він, сміючись, і додав, тихо: — І вам спасибі… За все… за доброту, за силу, розум і віру… — останні слова він вимовив уже подумки: висловлені вголос вони здалися б пишномовними і нещирими.

Годинник на буфеті пробив десяту годину вечора. Іван отямився і підвів голову, оглядаючись так, ніби не впізнавав звичної обстановки.

“Дивно! — подумав він, нічого не розуміючи. — Дивно, що я це пам’ятаю. Мені ж повинні були “ампутувати” в мозку всю інформацію про майбутнє. Забули? Чи все зводиться до найбанальнішого з пояснень — сон?!”

Іван підвівся, ступив крок до дверей, і… гаряча хвиля збентеження ринула в голову, плутаючи думки й почуття: він не кульгав! Нога згиналася вільно й легко, м’язи були сповнені сили, готові до дії. Те душевне піднесення, яке супроводжувало його під час перебування в далекому тритисячному році, не полишило його! Отже… все це з ним відбулося наяву?!

Він присів, ховаючи палаюче обличчя в долонях, хвилину був у цій позі, потім вигукнув щось нерозбірливе, підстрибнув, дістав головою стелі — будинок був старий і стеля в ньому висока, зупинився і подумав: “А якщо вони й справді просто забули? На радощах? І, схаменувшись, повернуться, щоб виправити недогляд? Адже у мене лишилися всі знання і навики спортсмена, який може народитися тільки через тисячу літ! І якщо я почну виявляти це, то, говорячи азимовською мовою, зміню реальність. Що ж робити?”

Іван нічого не встиг придумати. В двері постукали, і до кімнати ввійшла мати, бліда, приголомшена.

— Ваню! — прошепотіла вона, і губи їй тремтіли. — Ти… ти стрибав?! Що