Читати книгу - "Маринчина лялька"

Іван раптом як зірветься на ноги, та як побіжить до Миросі! Схопив її за волосся і з силою почав шарпати на всі боки, при тім приказував:

– А добре тобі тепер?! Ось будеш знати! Ти мені щоб знала: коли тобі Антося писатиме, то ти сама ніколи не будеш нічого уміти й знати!.. Щоб більше не сміла таке робити! Бо так і залишишся неуком, будеш така дурна, як вівця! Не будеш більше такого робити? Кажи!

– Ні! Більше ніколи!

Від того дня Іван сам дивився за Миросиними уроками, бо він гарно вчився, був уже в четвертому класі – і відмінник.

Ганна Михайлівна – маленька, худесенька, дрібна, та вже – вчителька! Її усі боялися і слухались, бо неслухів вона ставила в куток. Тільки не мою Миросю: після Іванової науки вона старалася із усіх сил і вчилася найкраще в класі.

І ще старалася Мирося, бо дуже боялася, аби не стати «залишнячкою». Була у них у класі Галя, що по два роки сиділа в одному класі.

– Ну, Галочко, давай ось тут прочитаємо? – просить Ганна Михайлівна «залишнячку», схиляється над нею низько-низько. – Ось буква «м», а це «а», і ще раз так само. Давай будемо читати: м, а, м, а – як буде разом?

– Не знаю, – каже Галя і щиро дивиться Ганні Михайлівні в очі.

– Та ти не на мене дивись, а в книжку!

– А що я там не бачила? – дивується Галя. – Я там все рівно нічого не розумію.

Билась, билась Ганна Михайлівна над тою Галею, та так і залишила її ще раз у першому класі…

Мирося на уроках пильно слухала вчительку, а вдома їй допомагав читати Іван. І все рівно перший клас промайнув для моєї дитини, немов у тумані.

Зате ж у другому – Мирося, Віра, Маруся і ще один хлопчик, Володя, отримали похвальні грамоти!

А після третього класу Мирося мені сказала:

– Все, мамо! Досить з мене тої науки! Я більше не піду в школу: писати і рахувати вже навчилася, то що мені там ще робити?

– То й не йди, – я згодилась.

На початку літа пішла на базар, продала книжки, а на четвертий клас і не купляю. А для чого? Моя дівка сидітиме вдома.

Але минув тільки місяць, Миросі зробилося вдома нудно – учитися вже не треба, усі хатні справи робили старші сестри, до колгоспу її ще не взяли б – бо рано…

Зате Манька у пісковому глинищі вже пасла колгоспних свиней – от де згодилася її різка! Мирося й собі проситься у мене:

– Мамо, можна і я піду пасти свині разом із Манькою?

– Куди там йти?! А як пісок засипле? – сварюся на неї. – Уже скількох дітей там завалило на смерть, ти не знаєш?

Мирося знає… Там у глинищі стоїть вода, люди копають ямки над самим урвищем.

Я до глинища не пускаю, але хіба за тим вітрогоном вслідкуєш?

Я заклопотана у справах, на роботі, а Мирося моя таки бігає за свиньми, разом із Манькою. Як натомляться, свині полягають та й купаються у калюжах – а дівчата сміються й собі лежать в траві, їм воля!

А в кінці серпня питаю ще раз:

– То що, Миросю, ти не передумала іти до школи? Може, я таки піду та й куплю тобі на четвертий клас книжки?

– І не йдіть, мамо, бо не треба!

От уже минуло й перше вересня; вже й друге; третє, минає тиждень… А Мирося знай собі гуляє. І Іван її не займає, не треба скніти над уроками; вечір прийшов – лягай, Миросю, спати!

Аж якось у неділю до нашого двору прийшов Петро Никифорович – учитель старших класів.

– А де це ваша дочка?

– Котра саме? – перепитую.

– Найменша, Мирося. Чого її немає в класі, може, захворіла?

– Та ні, вона здорова! Просто, не хоче більше ходити в школу, та й усе…

– Товаришко Марино, аби це був хто інший, я й не йшов би… Але ж ваша Мирося гарно вчилась, он у табелі одні п’ятірки мала! Шкода… І що ви собі думаєте?

Аж тут і моя Мирося визирнула із сіней.

– Миросю, це ти? Приходь до школи, – просить її ласкаво вчитель.

– Ні… не піду!

– Як це ти не підеш? Чому?…