Читати книгу - "Вільний світ"

мене – глянь, мовляв. Виймаю темно-синю майку й такого ж кольору труси, що в них, крім резинки, пришито ще й ґудзики («Универсальные! На любой живот!» – пояснює мені Іван). Я починаю сміятися – спершу тихо (ніби випробовуючи «рівень сміху»), а далі голосніше й голосніше. Іван підхоплює сміх. Хтось нас почув, двері відчиняються, лунають фрази англійською, на які Іван щось відповідає.

– Вставай! Наши у твоего бауэра вино нашли в погребе! Чего спать? Потом выспишься.

Я слухняно встаю, швидко одягаюся, виходжу в коридор, простую на кухню, відчиняю двері й опиняюся в освітленому колі, у якому голосні веселі слова – вигуки – регіт ніби плавають у сивому нікотиновому диму. Але роблю я все це механічно. Ніби уві сні… Оте вранішнє відчуття зміненого кута зору (таке вже колись було зі мною… коли? чи тоді, коли був в’язнем Проскурівського концтабору? чи в дерев’яному вагоні простого товарняка дорогою сюди? чи вже тут, у цій ситій бауерській Німеччині?) знову накриває мене… Хто я? Хто? У цьому великому світі? І де те місце, оте саме пристановище, де я буду собою? Не в’язнем, не «остом», не рабом, а вільною – людиною – для – себе – самого? Та й чи можливо це? Коли врешті знатиму? Знову знатиму відповідь на таке, здавалося б, просте запитання: хто – я – такий?

Від’їзд

– То їдеш?

– Їду.

– Не лишишся?

– Не можу…

– Війна скінчилася, і ти… Ти вже не «ост».

– Це тут ні до чого. Я не можу лишитися.

– Ти їдеш із нею? З Ольгою?

– Так.

Кеті вже не дивиться на мене. Вона відвернулася. Може, хотіла ще щось сказати? Щось завадило? Гордощі? Стримувані сльози? Чи просто здалося? (О! Вона вміє тримати себе в руках.) А може, це не дав Курт, який розміреною ходою наближається до нас? (Цей уже точно не видасть жодних емоцій, увесь затиснутий, увібганий у цю машкару статечного, чемного, вірного всім можливим традиціям бауера.) Я б хотів її утішити, але як? Чим? Я ж не провидець і не знаю, що незабаром Кеті вийде заміж за хорошого хлопця, у них будуть діти – одне за одним народяться двоє синів і донька. Кеті буде цілком щасливою жінкою. І, певно, забуде про мене… Чи не забуде? Коли її чоловік помре й моєї дружини теж уже не стане, вона напише мені листа, а до нього додасть ще й об’ємну бандероль, чим поставить мене в дуже незручне становище – я ж не злидар якийсь.

– Іди, там Марія зібрала тобі дещо в дорогу. І, Єфреме, як хочеш, бери собі велосипеда, на якому ти їздив…

– Не візьму, бо дорога додому довга… Дякую вам, пане Кугле.

Теплий травневий вітерець погойдує гілочки на яблунях із ніжно-прозорими пуп’янками. Ще декілька днів, і розкриються біло-рожеві, ніби зефірні квіти. А ще за тиждень цю стежинку в невеличкі квітнички замете білим опалим цвітом (так узимку замітає все снігом у далекій Україні), але всього цього я вже не побачу. Стою й оглядаю цей сад і подвір’я, великий дім (дім Кугле), масивну будівлю короварні, лише куций ріжок якої визирає з-за будинку.

Виходжу за ворота. Кугле лишилися по той бік – у своєму світі. Я ж вирушаю до свого. Ще раз оглядаюся, востаннє махаю їм, а вони – мені. «Напишеш?» – самими губами питає мене Кеті. Ствердно киваю головою й навіть собі самому обіцяю написати їм по приїзді в Україну (звідки ж мені було тоді знати, що цей мій лист ітиме до Кеті сливе п’ятдесят років, що її колись уже старенькою бабусею побачить мій онук, який матиме в Аґсбурзі мовну практику, що я переживу Кеті і вже ніколи її не побачу, як, власне, і нікого з родини Кугле).

– Трохи забарився, вибач.

Оля вже чекає на мене на перехресті двох сільських вулиць. Її ніхто не проводжає, на відміну від мене, і її скромна валізка нагадує радше сирітський вузлик порівняно з двома моїми великими баулами, ще й солдатським ранцем, ущерть набитим ковбасами – вуджениною – солодкими калачами та іншим добром.

– Ого! Що в тебе там?

– Та, це одяг… А ще ковдру й білизну дали… Рушника великого… Такі подарунки…

Ольга зітхає. Мабуть, згадує всі пережиті докори – приниження – сварки – найбруднішу роботу без продиху й відпочинку – і жодного доброго слова чи бодай найменшої подяки… Усе, з чого складалося її існування тут. Їй дивно, що до мене ставилися інакше, мені невтямки, чому до неї весь час присікувалися. Хіба ж я не знаю, що вона моторна й працьовита («Sie ist faul!»,[10] – це точно не про неї). Але таким хазяям, як ці Дунау, чи й догодив би хто? На їхньому обійсті пустка й тиша – ніхто й не вийшов провести наймичку (Горбатилася на них? То й що? Була війна… І, зрештою, вони її годували).

У центрі Айгаха шум, курява білими стовпами, нерівний хор голосів: американці розсаджують остарбайтерів у всюдихідні машини, попередньо звіряючи зі списками їхні тутешні німецькі паспорти. Видивляюся в натовпі тендітну постать. Ні, нема. І Ваньки з Воронежа теж не видко. Чую краєм вуха балачку про те, що частину «остів» повезуть завтра.

– Не знаєте, куди нас?

– Чи довго будемо добиратися?

– Спершу