Читати книгу - "Лабіринт"

Еліс подивилася вниз на випалений літній краєвид Сабартського хребта, що все ще перебував у непорушному спокої. На хвильку вона відчула себе добре. Але потім одразу накотилися інші відчуття, поколювання в потилиці. Передчуття, очікування, визнання.

«Усе завершується тут», — зблисла думка.

Еліс затамувала подих. Її серце раптом почало калатати швидше.

Все завершується там, де й розпочалося.

Її голову зненацька заполонив шепіт, незв’язані звуки, неначе відгомони в часі. Тепер до неї повернулися слова, висічені на камені горішніх сходів. Pas a pas. Вони без угаву вертілися в її голові, неначе напівзабута дитяча пісенька.

«Це неможливо. Ти божеволієш!» — подумала вона.

Здригнувшись, Еліс поклала руки на коліна і спробувала встати. Вона мусила повернутися до табору. Серцебиття, зневоднення, їй треба забиратися з сонця, напитися трохи води.

Вона почала повільно спускатися, відчуваючи, як її ноги вдаряються об гору. Еліс мусила забиратися якнайдалі від гомінкого каміння, від духів, які мешкали там. Вона не знала, що з нею відбувалося, знала тільки те, що має втекти.

Еліс ішла чимраз швидше, а потім майже побігла, спотикаючись через камені та тверді виступи, що стирчали з сухої землі. Але слова міцно засіли в її голові, вони звучали голосно й чітко, неначе мантра.

Крок за кроком ми йдемо своїм шляхом. Крок за кроком.

Термометр підстрибнув до риски +38°С у затінку. Була майже третя година дня. Еліс сиділа під тентом, слухняно попиваючи апельсиновий напій, який їй тицьнули до рук. Теплі бульбашки лоскотали їй горло, поки глюкоза насичувала її кров. Повсюди витав сильний запах сукна, наметів та ліків.

Їй промили поріз на лікті, а пов’язку замінили на нову. Нова, чиста пов’язка також з’явилася на її зап’ястку, що розпух до розміру тенісного м’яча. Її коліна та гомілки, вкриті дрібними подряпинами й порізами, продезинфікували.

«Ти сама накликала це на себе», — картала себе Еліс.

Вона роздивлялася себе у невелике люстерко, що звисало з підпірки намету. Звідти на неї дивилось маленьке личко у формі серця з розумними карими очима. Під веснянками та засмагою її шкіра була білою. Вона виглядала жахливо. Її волосся було в пилюці, від самого верху до низу на ньому проглядалися плями засохлої крові.

Їй зараз кортіло лишень одного — повернутися до свого готелю у Фуа, кинути брудний одяг до пральної машини і взяти тривалий холодний душ. Потім вона б зійшла в хол, замовила б пляшку вина й не виходила до кінця дня.

І не думала б про те, що сталося.

Виглядало на те, що їй у цім навряд чи пощастить.

Поліція прибула півгодини тому. На паркінгу, внизу, ряд біло-синіх офіційних автомобілів облямовував понівечені «сітроени» та «рено» археологів. Це скидалося на нашестя.

Еліс гадала, що спочатку розберуться з нею, але поліція швидко дала їй спокій, щойно діставши від неї підтвердження, що саме вона знайшла скелети, та попередивши, що їм треба буде допитати її відповідно до належної процедури. Більше до неї ніхто навіть не підійшов. Еліс переживала: на неї звалився весь цей галас, безладі сум’яття. Ніхто не міг нічого додати. Шелаг ніде не було видно.

Присутність поліції змінила настрій у таборі. Здавалося, поліціянтів десятки, всі у блакитних сорочках та чорних чоботах до колін, з пістолетами при боці. Вони роїлися на гірському схилі, неначе оси, здіймаючи куряву та викрикуючи настанови один одному із жахливим французьким акцентом. Вони були надто рухливі для того, щоб Еліс могла за ними спостерігати.

Вони одразу ж обгородили печеру, натягнувши пластикову стрічку поперек входу. Здійнятий ними галас порушував спокій гір. Еліс чула, як дзижчать автоматичні камери, просто-таки конкуруючи з цикадами.

Голоси, підхоплені легким вітром, доносилися до неї з паркінгу. Вона обернулася й побачила доктора Брейлінґа, що йшов нагору сходами разом із Шелаг та міцно збудованим офіцером поліції, який приїхав виконувати свій обов’язок.

— Вочевидь, ці скелети не можуть належати тим двом особам, яких ви шукаєте, — наполягав доктор Брейлінґ, — їм же сотні років, це ясно. Коли я повідомляв владу, то в жодному разі навіть не міг допустити, що наслідок може бути таким. — Він замахав руками. — Ви хоч уявляєте, якої шкоди завдають ваші люди? Запевняю вас, я далеко не щасливий з цього.

Еліс тим часом уважно вивчала інспектора: низький, темношкірий, дещо товстуватий чоловік середнього віку, з великим животом і рідким волоссям. Він задихався й, вочевидь, слабував на хворобу серця. М’який носовичок, яким офіцер витирав обличчя та шию, обмаль допомагав. Навіть із такої відстані Еліс бачила кола від поту