Читати книгу - "Джовані Трапатоні"

— Чому ти сам? — опустивши вікно, невдоволено запитав солідний дядечко у кажана. — Де решта?

— Годину тому вартові десь у районі Брюховицького лісу помітили божевільного Горана… Тож усіх одразу перекинули туди. Я один зостався…

— Щось я тебе раніше не бачив, — підозріливо примружившись, мовив бой. — Ти новенький чи що?

— Пане Голото, я ось не можу зрозуміти, ви це чи не ви? — запитанням на запитання відповів заспаний. — Анфас — нібито ви, а у профіль — нібито не ви…

— Шеф, це Гугль… Той, що все по танцюльках шльондрає, — прошепотів на вухо солідному Хруня та одразу заверещав на заспаного:

— Сонько, ти що, хворий, що пана Голоту вже не впізнаєш у профіль?

— Як це не впізнаю?! — перелякано вигукнув заспаний та заходився терти свої оченята. — Впізнаю… Дуже добре впізнаю…

— А я тебе не впізнаю, — суворо рявкнув солідний.

— Пане Голото, та ж Гугль я… Бой Гугль. Страшний пристріт спаплюжив мене… Тож тепер ніхто й не впізнає. Такий пристріт жахливий маю, що певно, такого ще ніхто не мав, — затинаючись, пояснив заспаний.

— Що-що? — висунувшись у вікно, єхидно запитав Гугля парубок у робі. — Що ти маєш?

— Пристріт, пане Хруня, страшний пристріт, — жалібно відповів заспаний кажан. — Зурочили мене так немилосердно, що я й очі продерти не годен — увесь час сплю та сплю…

— Менше по людських дискотеках вештатись треба! — хмикнувши, зауважив Хруня.

— Hi-ні-ні, пане Хруня, — налякано захитав головою Гугль, — я в людське товариство ні ногою, ні крилом. Все дбаю про роботу — час на дурні танцюльки не марную.

— Якщо ти дбаєш про роботу, то чому зараз не в людській подобі? — строго запитав Голота. — Де ти бачив, щоб об’єкт комунальної власності міста, яким вважається ця водокачка, охороняли кажани? Я тебе питаю! Чому на чергування заступив не за уставом?!

— Шеф, а він людську подобу економе, аби потім на технодискарях танцюльки гарцювати! — зареготав Хруня. — У нього й діваха вже з’явилась — Анжела з кулінарного технікуму.

— Гугль, скотиняко, тобі нагадати, чим загрожує бою невиконання уставу? — рявкнув Голота зніченому кажанові і багатозначно витягнув свою долоню з вікна.

— Ні, пане Голото, дякую — не треба, — тяжко зітхнувши, відповів Гугль та поклав Голоті на долоню дві якісь пігулки. — Будь ласка, прийміть від мене цей малесенький подарунок…

— Не малесенький, а мізерний! — грубо виправив його Голота, сунувши пігулки людської подоби до кишені. — Певно, все-таки доведеться нагадати тобі, чим загрожує бою недотримання уставу.

— А, ось, іще забув! — недоладно ляснув крилом себе по лобі кажан та дістав десь із-під крила ще сім ґудзичків. — Вітаю вас, пане Голото, із Новим роком, — прогундосив Гугль, поклавши ґудзики Голоті на долоню.

Солідний дядечко, кривлячись, перерахував цю немічну купку, огидно скорчив рота та прохрипів:

— Ще тринадцять штук.

— Не маю, чесне слово! Клянусь, не маю більш нічого!

— Будеш винен! — вигукнув Хруня.

— На днях віддам… Клянусь — віддам! — схвильовано пообіцяв він, по-підлабузницьки зазираючи Голоті в очі.

— Добре, вмовив — почекаю, — зневажливо кинув Голота, засовуючи ґудзики до кишені. — До речі, це випадково не хабар?!

— Hi-ні-ні! Ну що ви, пане Голото… — Це — вітання! Привітання з Новим 2010 роком! — захлинаючись від переляку, тараторив Гугль. — Уже другий тиждень як минуло свято, а я все ніяк не міг вас привітати…

— Ну, то файно... — задоволено посміхнувся Голота. — Не переймайся так… Я ж розумію, твоя забудькуватість не від зневаги, а через заклопотаність роботою.

— Так-так-так… — полегшено зітхнувши, закивав головою кажан. — Я страшенно… Страшенно дбаю про роботу… Про саму лишень роботу.

— Ну то добре — відчиняй ворота! — скомандував Голота, притиснувши на газ.

— Так-так-так, дверцята відчиняю! — радісно вигукнув Гугль та мерщій заходився відчиняти двері у башту водокачки.

— Привіт Анжелі з кулінарного технікуму! — крикнув Хруня, і їхня машина заскочила у башту.

Китаєць Ши Бо, що підглядав за цією сценою у шпаринку між штахетинами, простежив, як авто зникло в башті, та хутко помчав до найближчої підворітні. Пожежна тим часом, ревучи, летіла по плутаному серпантину Старої Водокачки. Світло фар чудернацько стрибало по цвілих цегляних стінах, вихоплюючи то тут, то там могутні ковані двері, біля яких горіли смолоскипи. Спідометр показував нереальну цифру — 220 кілометрів на годину. І це ще треба зважити на те, що стрілка бідолашного спідометра увесь час зашкалювала. За темними провулками раз по раз виринали яскраво освітлені зали якихось непомірних велетенських розмірів. Невідомо, як такий неосяжний простір та безліч перехрещених доріг могли вміститись у звичайнісінькій башті. Адже вона була тільки трохи вища за старі львівські кам’яниці. Також незрозуміло, як усепоглинаюча темрява та цвіль могли співіснувати тут із розкошами та сяйвом вишуканих зал палацу. Волохатий болотяний мох, що звисав зі стін водокачки, плавно заповзав на золото, мармур та кришталь палацових зал. Потім золото, мармур та кришталь так само проникали із зали на волохаті стіни провулків. Темрява так химерно перепліталась із сяйвом, що годі було визначити, що саме панувало у цьому неосяжному просторі — морок чи світло.

— Слухайте, шеф, а давайте цього героя кинемо до принцеси? Га?! — задоволено хіхікаючи, запропонував Хруня. — Подивимось, чи впізнає він її після центрифуги?