Читати книгу - "Дисертаційний прорахунок"

— Інженере, — зайшла у кімнату Анна. — Порадь, що робити? Пам’ятаєш, я тобі розповідала про чоловіка, який освідчився мені в коханні?..

— Так у вас таких, певно, з десяток набереться, хіба всіх запам’ятаєш? Купа претендентів на одне серце! Чи не забагато для однієї жінки?

— Глузуєш?

— Навіщо вам ці претенденти? А чоловік? Ви ж його любили.

— Любила та розлюбила. У мене освіта вища, а в нього…

— А якщо чоловік не дасть розлучення?

— Хай не дає. Суд і так розлучить. От з дітьми буде важче.

— І ви наважитеся виїхати звідси?

— А чому б і ні. У мене буде чудова квартира в місті, машина…

— А хіба ваш отой… ну, жених, — не одружений?

— Тепер він сам… Я просто щаслива. І все завдяки передбаченню. вашої машини. Якби не ваш експеримент, довелося б усе життя гибіти у цій глушиніг Суд поділить майно: моя частка більша. І виїду.

— Будете воювати за цей мотлох?

Вона примружила очі, зневажливо глянула на мене і повільно промовила:

— Так може говорити людина, у якої нічогісінько нема! Я все життя працювала, заради зайвої копійки обмежувала себе у всьому. І залишити надбане? Нізащо! Я ні перед чим не спинюся…

Ніколи не уявляв, що люди, які люблять одне одного, так ураз можуть стати ворогами. Дім нагадував поле битви: садиба, будинок, речі було поділено незримою лінією, за яку противник не мав права ступити. Численні комісії розчиняли шафи, валізи, шухляди, перемацували все від порцелянових статуеток до простирадл. Тут уже нічого не було святого. А втім, святе було, але його теж поділили: дочку віддали матері, сина залишили з батьком. Навіть фотокартки, на яких Анна була знята з чоловіком, розрізано навпіл, і образ чоловіка, мов якийсь непотріб, валявся у дворі. Не підлягав поділу пес, який скавучав від голоду, і я, квартиронаймач, мимовільний свідок і, напевне, головний винуватець цієї ганебної історії. Кожен із нас займався своєю справою: пес шукав бліх, я писав дисертацію.

Отоді і спало мені на думку продовжити експеримент з собакою. Щоправда, з Богаром, напевно, доведеться немало поморочитись-надто вже він захирів. Недарма машина пророкувала неминучість трагічного кінця. Але мене цей факт навіть цікавив: чи вдасться врятувати припечену на загибель істоту?

Я ввів дані в машину, і вона видала інформацію, чим годувати, які вводити лікарські препарати, які запровадити тренувальні навантаження. Та найперше, що я зробив, — спустив Богара з ланцюга. В домі вже не було колишнього ладу: полуниці давно відійшли, город заріс травою, у саду гнили опалі яблука. Ніхто не цікавився і собакою. Пес, як завжди, лежав, байдужий до всього.

— Як справи, Богаре? — присів я біля нього навпочіпки. — Хочеш гуляти?

Пес не виявив ніяких емоцій навіть тоді, коли я доторкнувся до нашийника, — він тільки ледь-ледь поворушив хвостом. А мене хтозна-чого охопило навіть хвилювання, коли я, намацавши застібку, потягнув ремінець і відкинув важкий якірний ланцюг. Від будки урізнобіч розлетілися кури. А пес продовжував лежати.

— Ну? — не втримався я і обурено тицьнув його ногою під бік.

Удар вивів собаку із заціпеніння. Богар ліниво підвівся, потягнувся, ступив крок-другий від будки і враз стрімко рвонувся до хвіртки. Хотів її перескочити, не розрахував, вдарився грудьми і звалився на землю. Я думав, він вернеться, почне скавучати, щоб її відчинили. Але він поштовхом відірвався од землі й важко перевалився на той бік огорожі. Я кинувся слідом, відчинив хвіртку. Богар немов ошалів від навколишнього світу — стояв неподалік і тицявся мордою в землю. Обнюхав траву, змочив її. Чомусь особливо довго крутився біля стовпа і знову задер ногу… Мабуть, цією дією виконував своєрідний акт свободи — усе хвилювало й тривожило його. Я покликав:

— Богар, до мене!

Пес не звернув уваги на поклик, пустився до кущів, в яких збиралися вуличні собаки. Пустився розмашисто, збиваючи за собою пилюгу. Він уже нікого не слухав, не боявся ні погроз, ні кари, немов забув про свою підлеглість людині. Його надили вперед незбагненні запахи, валування дворняг і темні лази кущів.

За півгодини я побачив, як він промчав з голосним гавкотом за ревучим мотоциклом, а назад повернувся вже в супроводі різномасної зграї бездомних собак.

Додому Богар прибіг пізно ввечері, клюнув у миску і зразу ж простягнувся на землі. В густій шерсті застрягли реп’яхи.

— Богар! — покликав я.

Пес ударив хвостом, і залишився лежати на землі. Очі його вже не сльозилися, а злипалися від утоми. Я не став надівати на нього нашийник.

Відтоді, як я спустив Богара з ланцюга і ввів для нього оптимальний режим лікування, тренувань та харчування, у рухах собаки з’явилися легкість і котяча спритність. Він гасав на волі, водився з вуличними собаками, іноді бився з ними і повертався покусаний. Особливо недолюблював Богар сусідську вівчарку. Вона була більша і витриваліша за нього. Богар відступав.

Якось я помітив у нього на стегні темну криваву рану і зрозумів, що зустріч з вівчаркою відбулась. Ні, Богар не був труськом. Просто ще не зміцнів після тривалого життя на ланцюгу. Тепер він набирався сили, але поки що був слабший за вівчарку.

Я тренував Богара кожен день, давав лікарські препарати і двічі на тиждень водив на обстеження в лабораторію. Машина коригувала його режим.

Спочатку здавалося, що мої зусилля марні: оптимальна програма вимагала збільшення навантажень, а пес знесилювався вже