Читати книгу - "Первісна. Дорога на Тір Мінеган"

Йорверт був приємно здивований увагою з боку такої блискучої красуні, бо сам мав непоказну зовнішність, і місцеві студентки не квапилися дарувати йому свою ласку. Вони чудово розуміли, що старший герцоґів син візьме собі за дружину лише якусь принцесу, та аж ніяк не просту чаклунку. Що ж до звичайної любовної інтрижки, то для цього вистачало й інших, набагато привабливіших хлопців. А от дівчина, обрана Ярлахом, була свято переконана в істинності свого пророчого сну, тому довго не комизилась і після короткої прелюдії поступилася своєю незайманістю. Найбільша іронія полягала в тому, що Йорверт не просто закохався в неї, а по-справжньому покохав і навіть збирався одружитись попри всі батькові заперечення. Ярлаха ж це нітрохи не влаштовувало. На той час дівчина вже виконала свою місію — заради неї Йорверт почав ходити на лекції з тлумачення пророцтв і невдовзі захопився цією наукою. Тому маґістр орґанізував для його коханої нещасний випадок, причому обставив усе так, що змусив убитого горем хлопця запідозрити причетність до цього власного батька.

Йорверт виявився дуже сильним і здібним чаклуном, чимось він нагадував Ярлахові Шимаса аб Нейвана, коли той був студентом. Проте, на відміну від Шимаса, непохитного у своїй праведності, Йорверта легко вдалося скерувати на стежину, яка зрештою привела його на службу Темному Володареві…

— Мене ще одне непокоїть, учителю, — промовив Йорверт. — Що буде, коли в пастку потрапить не лише принцеса, а й котрась із відьом? Або вони гуртом кинуться слідом за нею?

— Не турбуйся, все буде гаразд. Коли ви прокладете тунель, я встановлю уздовж нього кілька захисних плетив, налаштованих таким чином, щоб не пропустити носія пробудженої Іскри. На їх подолання відьми згають щонайменше дві-три хвилини. Цього мені вистачить, щоб прикликати демона, він забере дівчину до Ан Нувіну, а сам я накиваю п’ятами… — Ярлах трохи помовчав. — Я не соромлюся цих слів, Йорверте. Коли маєш справу з відьмами, раджу забути про гордощі. Вони шкідливі для життя…

Широка, добре втоптана дорога тяглася пагористою рівниною і губилася біля обрію, з-поза якого здіймалися велетенські гори з укритими сніговими шапками вершинами. Бренан і раніше бачив гори, одного разу навіть здійснив перехід через Данварський Хребет, прямуючи з Ентриму в Ґвеннед, проте ці гори навіть на такій відстані заворожували його своєю могутньою величчю.

Абрадці говорили, що Північ та Південь сполучає Двар Кевандір — а роз’єднує їх Двар Кевандір. Попервах Бренан не міг збагнути цієї приказки, вважав її якоюсь дурнуватою софістикою, аж поки не довідався, що Двар Кевандіром називається не лише перешийок між Північним та Південним Абрадом, а також і гірський масив, що розкинувся вздовж усього перешийку від західного узбережжя до східного. Сам перешийок Двар Кевандір був не такий малий, щоб перешкоджати всебічним контактам Півночі з Півднем, зате гори Двар Кевандір надійно розмежовували єдиний континент і територіально, і політично, і навіть цивілізаційно.

Утім, сам Бренан, що зріс на Лахліні, не вбачав великої різниці між північанами та південцями. Ну, гаразд, на Півночі люди були освіченіші й не такі забобонні, тут було більше шкіл та університетів, серед вищих верств суспільства ширилося реліґійне вільнодумство. Але й ті південці, з якими він мав нагоду спілкуватися, справляли враження цілком нормальних людей, хіба трохи обмежених — так, скажімо, городяни з Півдня зазвичай мали світогляд пересічного північного селянина. Ще південці не любили чаклунів та відьом — проте й північани аж ніяк не молилися на них, просто були практичніші, розуміли всю вигоду від широкого вжитку чарів, тому не дозволяли фанатичним духівникам морочити собі голови казочками про гріховність маґії. Вони сміливо застосовували чари і в побуті, і в мануфактурному та цеховому виробництві, і в різних ремеслах, і в хліборобстві та скотарстві, тож унаслідок цього Північ була заможнішою за Південь з його традиційним господарством. Мабуть, південці давно б збунтувалися проти своєї Духовної Ради і змусили б її скасувати обмеження на маґію, якби не наявність у Південному Абраді багатьох корисних копалин, майже цілком відсутніх на Півночі, не бавовна та шовк і не екзотичні фрукти та чай. Тому Півдневі було чим торгувати з Північчю; здебільшого така торгівля велася морем, хоча деякі купці віддавали перевагу суходолу й вели свої каравани через Двар Кевандір, старовинним трактом, який тут, у Ґулад Данані, називався Іхелдиройдським, а по той бік гір, в Іхелдиройді, — Дананським.

Саме один з таких караванів і рухався їм назустріч. Він був не дуже великий, але, вочевидь, мав недосвідченого керманича, який дозволив підводам та фурґонам розтягтися по всій ширині тракту. Проте Довнал аб Конховар, герцоґ Тилахморський, не став надсилати вперед ґвардійців з наказом розчистити шлях, а просто запропонував своїм супутникам з’їхати на узбіччя і там зачекати. Він з великою повагою ставився до торговців, що сплачували до його скарбниці мито за проїзд Іхелдиройдським трактом, і всіляко заохочував їх користуватися цією дорогою, а не обирати шлях по морю.

Лише опинившись разом з дюжиною ґвардійців на узбіччі, Бренан та Ліам помітили, що з ними немає самого герцоґа і Ґвен — ці двоє обрали інший бік тракту. Бренан ще встигав перетнути дорогу перед носом у каравану, але відмовився від такої хлопчачої витівки й лише роздратовано промимрив:

— От же ж нахаба!..

— Та облиш, Бренане, — заспокійливо мовив Ліам. — Твої ревнощі безпідставні. Він нітрохи не цікавить Ґвен. Вона від’їхала з ним просто із ввічливості.

— Або щоб подражнити мене, — припустив Бренан, похмуро спостерігаючи за тим, як Довнал аб Конховар щось розповідає Ґвен, а та слухає його і прихильно всміхається.

— Аж ніяк, — заперечив Ліам. — Моя люба сестричка геть не вміє кокетувати. Мабуть, і не знає, що це таке. До того ж… Ну, скільки ще разів тобі казати, Бренане. Ґвен така наївна, що й гадки не має про твоє… гм, захоплення нею. Якщо хочеш, я натякну їй…

— Навіть не думай, — суворо попередив його Бренан. — Ні слова про це.

Минув майже тиждень, відколи вони прибули до Тилахмора, де, за домовленістю з Шайною, мали чекати на неї,