Читати книгу - "Дерево, що росте в мені"

Так і вчинила Чеся.

І тепер сиділа, вбрана в усе чоловіче, і хтозна-як малася. Головно — не по-своєму.

Не по-звичному.

По-чужому.

Чого й прагнула здавна.

Але нині, як ніколи раніше, їй надміру боліло всередині.

Можливо, то страждало понівечене дерево…

А може, стогнала заблудла душа…

Матвій над усе любив експериментувати. Змалку. Ще немовлям батьки віддали його на виховання бабусі в село, бо самі мусили «на ноги ставати», новопридбану в обласному центрі величезну квартиру до пуття доводити — ремонт грандіозний у ній робити. Ну й… іще більше грошей заробляти. Тож Матвій жив там, де жити не хотів. І не любив. Аж до п’яти літ. Весь цей час він щотижня чекав суботи, бо знав, що тоді в їхній запущений, старий двір заїде королівська, як вважав, машина і звідти вийдуть рідні й водночас такі чужі мама з татом.

Того разу він скучив за батьками понад міру. Тож коли грюкнули дверцята автівки і назустріч синові ступила розкішно прихорошена матуся, малий кинувся навтьоки. «Синку, синочку!» — тільки й скрикувала ненька, наздоганяючи зобидженого невідомо чим хлопчака. А врешті побачила, що син полетів вихором через поле до бабусі, де та чистила зібраний кормовий буряк, упав грудкою на її брудні коліна й закричав: «Бабо, там чужа тьотя! Баб’, там чужа тьотя!!!»

Матвієва мама ледь не зомліла, зачувши од сина таке. Втім уже наступного дня, хитро посміхаючись, хлопчак складав у велику валізу улюблені іграшки та необхідний одяг: батьки вирішили забрати його з собою, «інакше малий геть забуде, чий він син».

«Спрацювало», — вдоволено муркнув тоді Матвій. Його найперший у житті експеримент удався! Отже, все в цьому житті можна отримати, головне — вигадати правдоподібний спосіб, щоб вразити або й розчулити потрібних людей. Словом, не залишити байдужими.

Відтоді експериментування стало сенсом Матвієвого життя, воно його найбільше надихало, навіть збуджувало, крім того, було чудовим способом наживи. Щоправда, хлопець ненавидів, коли ті «досліди» завершувалися не з його ініціативи, без його на те згоди. А саме так вийшло з його першим шлюбом, коли мусив змиритися зі смертю дружини Ярослави.

Він цього не передбачив, і це вибило його з колії, наче потяг, що зійшов із рейок. Ось чому так страждав Доброжанський: у нього забрали його власність, забрали без попередження, без відома, не спитавши. А він же не збирався розставляти крапки над «і», навпаки, отримавши довгождане «так!» від жінки, якої майже рік добивався, хотів якнайдовше насолоджуватися успіхом — йому таки вдалося завоювати ту, яка належала іншому і яка, попри все, потрапила врешті-решт до його запопадливих, могутніх і таких загребущих рук.

Бо Ярослава пручалася довго. Вона була заміжня, кохала свого чоловіка й когось іншого у своєму житті не уявляла. Саме це й треба було Доброжанському. Він завше ставив перед собою позахмарні, як казав, цілі, втілював їх у життя і пишався тим. Ситився своїми «подвигами», як найсмачнішою у світі їжею, вдовольнявся, як найчудовішим серед інших наркотиком! І не міг без цього. Хай там що, а добивався свого. Понад силу. Як великий воїн, як ТойХтоПеремагаєЗавжди[42].

Те саме було і з Чеславою. Ця наївна та відкрита, як прохідний двір, поліщучка попервах видалася експериментатору-аматору «мрією всього життя». По-перше, вона мала чудернацьке ім’я, і ця таїна неабияк вабила Доброжанського. По-друге, вона була на диво гарненька, але — неотесана, до того ж зовсім не вміла користати зі своєї краси, отже, треба було її цього навчити. По-третє, видавалася повною протилежністю його першій дружині Ярославі, яка була замкнутою і таємничою.

Ох, скільки експериментаторства попереду мав Доброжанський! Скільки нових емоцій і вражень!

Як той павук, іще в лікарні націлився на скромну жертву й не міг дочекатися, коли почне розкидати свої невидимі засліпленому скорботою оку сіті…

Передусім він мав оженити цю дику дівку на собі.

Далі він мав перетворити її на білого лебедя. Чи ні… Можна й на чорного, аби лишень на цілковиту протилежність тій, якою вона була дотепер.

І останнє, найголовніше, — йому неймовірно кортіло перевірити себе самого: як довго він буде зацікавлений новим сімейним життям, на скільки стане в нього витримки бути добрим, турботливим і люблячим чоловіком?.. Це те, що дражнило Матвієву уяву та фантазію не згірш за будь-які попередні експерименти! Нині він мав ляльку, мав живий корпус, який міг удосконалювати і ззовні, і зсередини так, як волів. Лише він. Лише Він. О, яке прекрасне насправді життя!!! Яке ж воно цікавуще!!!

Така ж історія приключилася і з благодійним фондом «Яр&Слава». Багаті батьки, які нічого, крім бізнесу й збагачення, довкіл себе не бачили, свого часу запропонували синові-одинаку, що змалечку творив себе сам, як умів і хотів, очолити одну з десятка родинних фірм. Але що таке — торгувати, приміром, нерухомістю й отримувати навзаєм лише гроші?! Бути для всіх добрим, затребуваним, необхідним, як саме життя, — ось чого прагнув Доброжанський у той блаженний, як йому видавалося, час. Адже тривав шалений період буття, в якому розгледіти байдужість за вдаваною добрістю мало в кого виходило…

Він зайшов до нічного клубу. Сьогодні Матвієві забаглося випити чогось міцненького й подивитися на молоді красиві жіночі тіла. Чому б ні? Чеславині форми йому давно приїлися. Він і без того ось уже більше року ні до кого не чіплявся, ні на кого не задивлявся. Був настільки заклопотаний спершу горем утрати, а згодом утіленням у життя власних ідей, жаданим експериментуванням, що про оточення забув украй. Тепер йому захотілося нових емоцій. Утіхи для очей, зокрема. Не для тіла,