Читати книгу - "Пригода на п'ятому горизонті"

— Доброго ранку!

— Доброго… Але це вже далеко не ранок. її гінка постать і по-дитячому відкрите лице, на якому було знати і радість, і подив, викликали в нього невтримне бажання приголубити. Але він тільки мовив:

— Таміло, тобі ніхто не казав, що ти найчарівніша дівчина на світі?

На мить вона розгубилась, а потім в очах спалахнули знайомі вже йому зелені вогники.

— Ні, — мовила червоніючи. — Такого мені ніхто не казав.

— От і добре.

Вона вже опанувала себе, запитала з усміхом:

— Чого ж добре?

— Бо я перший, хто це помітив. А першість завжди нагороджувалась. Такий закон.

— 0-а! Так, так… — Вона звелась навшпиньки і, обвивши руками його шию, поцілувала. Навіть не поцілувала, а легенько торкнулася вустами його губ, і враз відсахнулась, бо в коридорі почулись кроки. Але тривога була марною — хтось пройшов мимо.

— Сідай, — показала на стілець біля столу. — Листа мого отримав?

Він ствердно кивнув, мовив:

— Тобі, мабуть, цікаво буде знати, що припущення наше підтвердилося. Ми навіть угадали місце викиду… Знаєш, усе, чим я досі займався, здається мені тепер не вартим уваги. Навіть дисертаційна робота. Як сказав один з моїх опонентів, вона «має певний науковий інтерес». І тільки. А тут — живе діло. Я бачив місце, де вбило забійника… Сіра бетонна перегородка, що відокремлювала місце викиду від тунелю. Вона нагадувала склеп…

Він розповів про те, як вони з Гончаренком потрапили у вентиляційну пастку і як потерпали того дня, коли стався викид.

Таміла сиділа навпроти і ловила кожне його слово. Коли ж він на хвилю замовк, озвалась, тамуючи тривогу в голосі:

— А могло б статися так, що вугілля обвалилося від свердла?

— У цьому випадку воно не обвалюється, а вибухає. Взагалі ж, як я пізніше довідався, таке трапляється надзвичайно рідко… Викид провокується не свердлом, а зарядом. Що й сталося. Найбільша ж небезпека загрожує тому, хто працює відбійним молотком або на комбайні.

— Я домовилася про спектральні аналізи. Якщо, звісно, тебе це ще цікавить.

— І більше ніж будь-коли, сказав Ярослав.

— Але готувати для аналізу проби нам доведеться самим. А це копітка робота.

Паливода раптом завважив, що з її лиця непомітно зникли і вираз дитячого подиву, і навіть радість. Воно стало просто діловим, як тоді, коли він вперше прийшов у цю кімнату. Того ділового виразу не послабили навіть п'ять апельсинів, які він виклав з портфеля. Вона тільки сказала:

— О-о! Які великі!

Коротенькі ноги розгодованої такси вигнулись під вагою довгого тулуба, пересувались украй повільно, ніби собака ніс на собі важкий тягар. Пес шнирив вологим носом під кущами, в траві, нарешті присів. Цей інститутський палісад був йому й за туалет, і за майданчик для розваг, де він міг качатись на спині, радісно повискуючи. Рівно о пів на дев'яту господиня прищіпала до нашийника пасок і вони виходили «дихати повітрям». Одному це треба було для двох уже зазначених причин, іншій — щоб на самоті, в тиші тісної вулиці, дати раду думкам. А тих думок — хоч греблю ними гати. Відколи шеф потрапив до лікарні, весь клопіт звалився на її плечі. Та й хіба мусило бути інакше? Вона — найдавніший працівник відділу, перший помічник шефа з усіх організаційних питань… Правда, є й постарші, хоча б той же Панько Семенович, але то вже, так би мовити, спрацьований матеріал, пенсіонер. При його літах з відділом у сорок чоловік не впоратись.

Олена Миколаївна подумала, що цей шматок асфальту — від інституту і до її дому — вона топче вже десятки років: з дня, в день, із місяця в місяць, із року в рік. За винятком короткого літнього місяця відпустки, коли відпочиває в Криму. Чотириповерховий будинок, в якому вона мешкає, зводився одночасно зі старим корпусом ще до війни, і призначався для науковців. Його квартири, в порівнянні з сучасними, мають великі вигоди: високі кімнати, просторі кухні, ванни — плавати можна. Вже те, що Олена Миколаївна мешкає в цьому будинку, дає їй моральне право думати про себе, як про потомственного вченого, їй іноді здається навіть, що вчений ступінь кандидата технічних наук, як і трикімнатна квартира, перейшла їй у спадок від батька, котрий помер п'ять років тому від астми. І вона носить цей ступінь гордо, як титул, дарма що вже багато хто з її ровесників стали докторами наук, вона їх не поважає. «Вискочками були, вискочками й лишилися, — полюбляла казати Олена Миколаївна своєму чоловікові. — Інтелігентом треба вродитись». За приклад вона брала свого шефа: «Це якийсь унікум! Передплачує французькі, англійські, німецькі газети!»

— Гей, Майкле, тобі там нічого робити! — суворо каже Олена Миколаївна, хоча в тій її суворості більше материнської турботи… — Там, песе, на тебе машина наїде.

Собака проте не поспішав сходити з бруку. Він недовірливо підвів морду, ніби питаючи: «Хіба ти забула про ті два знаки «в'їзд заборонено» з обох кінців вулиці?» Така неслухняність власного собаки не додала їй настрою і вона, зійшовши з хідника, прищепнула до нашийника пасок.

— Так буде краще, — промовила.

Пес, зрозумівши, що його свобода тепер виміряється довжиною паска, перевальцем пішов поруч: ніби копіював ходу своєї господині. Це був вишколений пес. Він